“Людина світлої душі”

“Людина світлої душі”

літературно-мультимедійна  композиція

Обладнання: книжкова виставка А я напишу Україні, сонцю її і степам, відео Людина, яка змогла стати вільною.

Ведучий 1. Доброго дня, шановні друзі! У ці чудові квітневі дні минає 100 років від дня народження талановитого українського письменника Олеся Терентійовича Гончара. Нам і досі світить і гріє його усмішка, його зболена, але така молода і мудра вишнева карість його очей, його непевершений талант письменника, його поетичні переливи багатогранної української мови.

Ведучий 2. Народжений у 1918-му, коли Україна виборювала незалежність, сиротою-підлітком звідавши жахливіші муки й видива голодомору 33-го року, юнацьким гострим розумом і зором прозрівши у зловісні ночі 37-го, беззастережно підставивши молоді студентські крила під мінометну чергу найбільшої світової війни, у 28 літ ставши живим класиком і перейшовши вогонь, воду й мідні труби слави, перетертий на жорнах заздрісних зубів і постійно конвойований системою, принижуваний улесливими ненависниками, ранимий і прощаючий, проникливий, знаючий, точний, уважний до всього і всіх – він тільки відкривається нам у всій своїй повноті.

Читець.  Коли цвітіння настає пора,
Коли весна смичком струмка заграє,
Тоді ми з днем народження вітаєм
Славетного Олеся Гончара!
Олесь Гончар – сумління України,
Любов пречиста.
Пісня і зоря.
По духу вірний
правнук Кобзаря,
Великий син великої родини.
Він наш увесь.
Він твій митець і мій.
Улюбленець вкраїнського народу.
Він – втілення думок його і мрій,
Палкий поборник правди і свободи.
Він порохом важких доріг пропах,
Він – із тривог і болю.
Весь – неспокій!
Його душа –
мов тронка у степах,
Його душа –
Собор надій високих!
Ущух Циклон.
Та вогник – пломенить!
І бригантина в мандри вирушає,
До Берега Любові завертає,
Де майстер і тривожиться,
й не спить!
Бо вже ж цвітіння настає пора.
Бо вже весна
на кобзі сонця грає...
Вся Україна славить і вітає
Свого Співця –
Олеся Гончара!
             Данило Кононенко “Мов тронка у степах”

Ведучий 1.  Слухаймо ж Олеся Гончара, який від чистої молодої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові і на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на вустах.

Слухаймо уважно його соборне слово, віщий голос тронки в українському степу. Слухаймо ж душею, і, може, відкриється нам велика таїна, яку він залишив нам, сущим і прийдешнім, у дивному-предивному чарі-слові.

Ведучий 2. Він стукав у груди України і будив її словом, що йшло від сонця, падало дощами на рідну землю і, дасть Бог, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну. Він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність, зібрав усіх і заповітно прошептав, як молитву: “Бережіть Україну”.
     (презентація книжково-ілюстративної виставки А я напишу Україні,  сонцю її і степам)

Ведучий 1.  Шлях Олеся Гончара – типовий для його покоління. Народився 3 квітня 1918 року в  Дніпропетровську (а не в с. Суха, як часто пишуть). В сім’ї, крім Сашка була ще сестра Олександра, на 4 роки старша. Цікаво, що народилися вони – Олесь 3 квітня, а сестра Олександра – 4 квітня.

…Доля їх розлучила в ранньому дитинстві. Молода їхня мама Тетяна, полтавчанка, родом з-під Кобеляків, умерла, підірвавшись на тяжкій роботі. Шестирічну Шуру лишили в новій сім’ї тата – няньчити немовлят. А дворічного Сашка забрали дідусь і бабуся в с. Суха. Там пас корів і пережив таке поетичне дитинство наодинці з природою, що ті враження лягли в основу останнього і найкращого роману “Твоя зоря”.

Дядько Яків Гончар відвів хлопця до школи і записав прізвище малому – Гончар, мамине. А десь підлітком під впливом вчительки уподобав романтичне ім’я Олесь. Розлучені сестра і брат не знали одне одного 15 років. Аж у 1935 році сімнадцятилітній студент приїхав побачити вже одружену Шуру. Виховувала ж Сашка бабуся, яка зігріла дитинство майбутнього письменника добротою і сердечністю, навчила любити людей.

Закінчив семирічку. Працював у редакції районної газети. Пізніше вступив до технікуму журналістики в Харкові, по закінченні його став кореспондентом обласної газети.

Ведучий 2.  1938 рік. Олесь Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. Про свою Альма-матер письменник згадував з теплотою й любов’ю: “Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань…”.

У читальній залі застала його звістка про війну: “Одним ударом були строщені всі наші студентські по-юнацькому світлі мрії, сподівання. Невимовно тяжко було на душі. Мороком окуталося майбутнє. Наступного дня ми були в райкомі комсомолу. Тут зібралися сотні таких, як і ми, студентів, що прагнули якомога швидше потрапити на фронт. Після двотижневого навчання в чугуївських таборах під Харковом наш студентський батальйон направили на Дніпро в район Білої Церкви, де в цей час точилися жорстокі бої”.
                 (відео Людина, яка змогла стати вільною)

Ведучий 1. Прийшов Олесь Гончар у літературу з фронту молодим воїном, коли Європа і світ стікали кров’ю від найстрашнішої на планеті війни. Прийшов і приніс фронтові поезії.

Читець 1.  Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.

Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Той – мамі, а той – дружині,
Той – сестрам, а той – братам.
А я напишу – Україні!
Сонцю її і степам,

Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.
           Олесь Гончар “Думи про Батьківщину”

Ведучий 2.  Димом боїв ще пахла солдатська шинеля, а пам’ять про полеглих побратимів будила совість, фронтова клятва над їх могилами стукала в серці: “Якщо залишуся живим – напишу”. Душі їхні світили письменникові слова правди і доброти – народжувалася епопея – дума “Прапороносці”. Писав її Олесь Гончар у тісній “времянці” рідної сестри Олександри, писав удома, в Україні, яка в роки війни горіла у вогні, писав про її синів і дочок, прапороносців честі великого народу. Час коригує наші вподобання й симпатії, і “Прапороносці” продовжують осявати душу все нових і нових поколінь читачів чистим світлом людяності і доброти, творячи мікроклімат високої духовності, по – особливому висвітлюючи найголовніше – Людину. Письменник після “Прапороносців” здійснив прорив до правди війни в романах “Людина і зброя” та “Циклон”. Гуманізм, духовність, краса досягаються тільки ціною переборення себе, морального очищення, вистражданим правом на самопожертву, нескоримістю і вірою в незнищенність ідей братерства і дружби народів.

Ведучий 1. Письменника хвилює історія свого народу, доля національних святинь. Зріднений душею з уславленими лицарською доблестю вільнолюбного козацтва південними степами України, він запитально “зазирає” своєю уявою туди, в таврійські степи, і створює романи “Таврія” та “Перекоп”, у яких із розлогою епічною поважністю зображує події передреволюційної доби, громадянської війни на українському Півдні. Згодом письменник напише: “Українські степи для нас були протягом століть ареною нашої національної історії, тут гартувалась мужність нашого народу, зросла його слава, вирішувалось його майбутнє. Його герої – діти південного степу України, діти сонця. Вони міцно вросли в свою землю, в її історію, минулу і сучасну”.

В романі “Таврія” Гончар писав: “Тяжкою була дорога турбаївців на південь… Колодязів тут і зараз мало, а в той час їх зовсім не було… Серед рівнин великих лежала ледь помітна западина, заросла буйними травами. Різні птахи літали над нею, чаплі стояли в траві. Турбаївці так і назвали це місце Чаплями, а всю западину – Чаплівським подом. А село своє нарекли Чаплинкою на пам’ять про тих чапель, що першими зустрілися їм у степу і порадували були водою”.

Читець 1. “– Я до Асканії взагалі солов’я не чув, – зізнався Валерик. – У школі весна, було, зійде, і не то соловей – зозуля не кукне...

– У школі... А візьми ти Чаплинку, Строганівку, Громівку, всі наші села степові: що вони чують?. – Мурашко постояв, помовчав, немов прислухаючись до всіх отих Чаплинок, Строганівок та Громівок. – Але скоро почують і вони... Перестане Асканія бути чудом, екзотичним оазисом серед оголених присиваських просторів... До самого Перекопу зашумлять, зазеленіють отакі, сповнені солов’ями, парки, сади, гаї... Оживе степ, Валерику, оживе, – упевнено закінчив Мурашко і загадково посміхнувся”.

Ведучий 1. Життєстверджуючий талант Олеся Гончара, його любов до рідної землі, його вміння живописати словом, його життєва правда, його поетична мова проявилися у всій його літературній спадщині: “Наближалась Асканія. Вже була не сизо-голубою, як здалеку, – зводилась в небо яскраво-зелена, облита сонцем, немов крута з каменю малахіту гора посеред рівного степу. На самій верховині – цегляна башта на десять тисяч відер води, а нижче – розлогі дуби, ясени, буки, десятки різних порід дерев, із стовпища яких сама природа вибудувала химерні, строкаті від сонця хребти, сяючі в зеленім блиску скелі, урвища, провалля, переповнені тінями...”.

Ведучий 2.  В мові Олеся Гончара все поєднується в дивному суголоссі, все грає і бринить, все всміхається і тривожить. Письменник весь належить мові, її красі, її ранковій чистоті і джерельній дзвінкості.

Читець 2. “Рано починається таврійська весна! Починають її жайворонки. Ніхто не знає, де вони зимують зиму, де ховаються від лютих буранів, але є догадки, що степу вони не покидають, бо як тільки пригріє перше сонце – хай це буде навіть серед зими! – так вони вже й задзвеніли скрізь поза селом, співаючи свою пісню і землі, і небу, і сонцеві, й людям.

Перші найніжніші співці весни, сьогодні вони вже передзвонюються над Чаплинкою. Слухають їх вартові по чаплинських заставах, слухають дядьки, що димлять цигарками біля кузні та поглядають у степ: от-от земля покличе сівачів у поле. Не впізнати сьогодні Чаплинку: саманові оббиті буранами халупи, відігріваючись, вбралися вже зовсім як на весну, стоять в кришталевих сережках танучих бурульок, з яких на землю повільно капає й капає сонце”.

Ведучий 1. Як розбудити в людині людяне, гуманне, коли вона десятиліттями отруювалася недовірою, підозрою, жила в страху, в містичному передчутті кари невідомо за що і невідомо з волі яких таємничих злих сил? Як зорієнтувати душевний зір людини на благородство, чесність, порядність і як вивернути назовні підлість, моральну глухоту і ницість? Олесь Гончар б’ється над цими “проклятими питаннями” ХХ віку, багато чого досягає завдяки пошукам нових оригінальних форм, як у романі “Тронка”, і власній громадянській відповідальності за своєчасне розкриття соціально-політичного змісту цих явищ і процесів, що особливо виразно виявилося в романі “Собор”.

Ведучий 2. Людство не має права на пізнє прозріння. Тому треба якнайшвидше ставити людину, народ, суспільство віч-на-віч із проблемою. І Олесь Гончар це робить романами “Тронка” та “Людина і зброя”, “Циклон” і “Твоя зоря”, оповіданням “Чорний Яр” і публіцистичними виступами “То звідки ж взялася “звізда Полин?”, “Про що запитують обеліски”.

Ведучий 1. Роман Олеся Гончара “Собор” ішов до своїх читачів майже 20 років. Як же це могло статися? Виявляється, могло! Це було в той час, коли оброслий мохом всевладний радянський чиновник одним розчерком пера міг приректи художній витвір літератури чи мистецтва на замовчування, знищення, духовну смерть. Такою виявилася доля “Собору” Гончара – твору, сповненого великого гуманізму, краси, щирого вболівання за збереження навколишнього середовища і чистоту людських душ.

Ведучий 2.  “Бережімо собори наших душ”. Ці слова великого сина української нації, класика нашої літератури Олеся Гончара є найсвятішим заповітом українцям. Все, що створив Олесь Гончар, залишилося для майбутнього. Його твори – це наше духовне багатство, вірні друзі і в дитинстві, і в юності, і в зрілості. Вони підтримують віру в справедливість і доброту. На них виростали й виростатимуть нові покоління. Великий майстер узяв у вічний вирій тільки самого себе. Але цього виявилося так багато, що всі,  хто його любив, одразу відчули, як порожньо стало у світі. Але не журімося – він з нами: у промінцеві зорі, в чорній ягідці пасльону, в сміхові й сльозі, в пісні й любові... Живе його зболене, тривожне й емоційно гаряче слово, його звернення  до нас, сучасників, і до майбутніх поколінь. Слово, уболіваюче за єдине його багатство – за любов до України.

Ведучий 1. “Що жде її, нашу багатостраждальну матір… Вас мені жаль, мої нещасні сестри та брати, кого історія нічого не навчила і чия національна свідомість і нині стоїть на нулі…”.  Це роздуми травня дев’яносто другого. Вони і сумні, і оптимістичні: “Віриться, Україна перетриває це. Вірю, прийдуть покоління тих, хто здатен буде не тільки здобути свободу, але й зуміє захистити її надійно!”.

Читець 1. Згасла зоря Гончарева земна –
Загорілася небесна!
Правдою, совістю світиться нам
Людина, щира і чесна.
Світло її не дає збайдужіть –
Будить, окрилює, кличе
В праці, красі і гармонії жить...
Всміхнене, рідне обличчя.
Світиться ніжно і мудро мені –
Батька, Учителя,
Друга...
Сяє зоря Гончара у вікні,
О! – відступається туга...
            В. Олійник  Гончарева зоря

Ведучий 1. Його ім’я житиме в подальших поколіннях як символ любові до України, її народу, історії, мови, як заклик до соборності і високої духовності.

Читець 2. В наших душах слово правди сіяв,
Закликав проснутись ницих сплюх...
Не відійде, не подаленіє
Його образ, його світлий дух!
Буде він Собором височіти
На далекі і близькі світи,
І нова Вкраїна свіжі квіти
Не забуде сину принести.
Він для неї пильнував на чатах,
Гідність боронив її всякчас.
Слово Гончара золотокриле
Надихатиме на творчість нас!
                П. Ротач  Золотокриле слово Гончара

                        (відео Вірш – посвята О. Гончару Джерело,  читає Валерій Кулик)
                       (відео Вірш – посвята О. Гончару Сонет,  читає Валерій Кулик)

Ведучий 2.  Олесь Гончар не був, а є! І сьогодні він найвеличніша особистість нашого часу. І через десять, двадцять років він буде нашим сучасником, бо це з його уст новітня Україна підхопила слова про рідну мову, про суверенітет, незалежність України, щастя народитися українцем. “Найвища краса – краса вірності”, – сказав він вустами своїх героїв і сам був утіленням цієї краси і правди.

Читець 1. Були Ви ніжними і злими,
Як хвилі славного Дніпра,
Прапороносцем одержимим
Святої правди і добра.
Любов, і віра, й непоборність –
Одного кореня й стебла,
І Вашої душі соборність
Шевченкового джерела.
Сльоту, спекоту й завірюху
Зазнав наш рід з усіх доріг...
Собор душі, і думки, й духу
Беріг нас вічно – і зберіг.
                О. Богачук Олесю Терентійовичу Гончару

Використані джерела:

1.      Гончар О. Т. Твори: У 12 т. – К.: Наук. думка, 2001. – Т.1: Прапороносці. Поезії. Коментарі / Упоряд. та комент. С. А. Гальченка та ін.: Перед. cлово М. Г. Жулинського. – 576 с.
2.      Вінок пам’яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніка. / Упоряд. В. Д. Гончар, В. Я. П’янов. – К. : Укр. письменник, 1977. – 453 с. : іл.
3.      Сидор А. Будівничий соборів наших душ https://www.libr.dp.ua/Dn_OG/Scenarii/Sobor%20dushi%20-%20scenariy.doc

Підготувала: Ірина Суханова, бібліотекар
КЗ “Чаплинська центральна районна бібліотека”.

Календар подій

      1
234 5 678
9101112131415
16171819202122
23 24 2526272829
30