Крупним планом

Заява IFLA про фейкові новини  

Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ (IFLA) глибоко стурбована феноменом «фейкові новини» та, зокрема, політичною реакцією на нього. Заява, схвалена Правлінням IFLA 20 серпня 2018 р. і оприлюднена на Конгресі IFLA в м. Куала-Лумпур, містить рекомендації для урядів і бібліотек. Переклад українською О. Горпинич (Житомирська обласна універсальна бібліотека ім. О. Ольжича) і В. Пашкової (віце-президент УБА).

Благодійний фонд «Бібліотечна країна» презентує дослідження стану бібліотечних мереж в об’єднаних територіальних громадах Тернопільської області та практичні моделі реформування системи публічних бібліотек, включаючи досвід Великобританії та успішні проекти окремих об’єднаних територіальних громад України.
Дослідження «Реформування системи публічних бібліотек України: досвід Великої Британії та пілотні проекти об’єднаних територіальних громад» розкриває наступні теми:
– Поточний стан мережі публічних бібліотек в Україні: загальноєвропейський контекст.
– Порівняння мережі публічних бібліотек України та Великої Британії.
– Публічні бібліотеки у Великій Британії сьогодні: соціологічний аспект.
– Функціонування публічних бібліотек: досвід острова Уайт, Велика Британія.
– Майбутнє публічних бібліотек України: стратегія змін.
– Спроби вирішення проблеми: пілотний проект реформи бібліотечної системи у Теребовлянській ОТГ.
– Крок вперед – мобільне бібліотечне обслуговування.
Дане дослідження має практичну користь для об’єднаних територіальних громад, які можуть ознайомитися та взяти за приклад досвід Теребовлянської громади з реформи бібліотечної мережі та створення Центрів культури та дозвілля. В документі міститься детальна покрокова хронологія реалізації реформи, в тому числі зразки рішень міської ради та затверджені положення про діяльність оновленої мережі. Також корисною буде інформація про модель мобільного обслуговування населення громад бібліобусами з прикладами маршрутів пересування та розрахунків для кількох громад Тернопільської області.
«Стан бібліотечних мереж в об’єднаних територіальних громадах Тернопільської області» https://goo.gl/p9Ko2b демонструє основні статистичні показники стану бібліотек в Підволочиській, Теребовлянській та Шумській громадах, аналізує матеріально-технічне становище, розподіл фінансування за статтями витрат, кількість та якість книжкових фондів, рівень впровадження інформаційних технологій, графік роботи та форми діяльності бібліотек, а також пропонує рекомендації щодо покращення ситуації.
Дослідження підготовлені в рамках проекту «Трансформація бібліотек в сучасні центри розвитку громад», що впроваджувався за підтримки Посольства Великої Британії в Україні в рамках проекту Підтримка реформи децентралізації в Україні.

Всеукраїнська нарада працівників культури

Під час Всеукраїнської наради працівників культури, яка відбулася 26 грудня в Національній філармонії України, Міністр культури Євген Нищук окреслив основні пріоритети діяльності відомства на найближчий термін.
За його словами, продовжується розпочата робота в контексті впровадження реформи децентралізації та передбаченої в Середньостроковому плані пріоритетних дій Уряду на 2017-2020 роки реалізація пріоритету - «Підвищення якості культурних послуг в місцевих громадах».
Як повідомив Євген Нищук, у рамках програми оглядів культурних політик в Європі на запрошення Міністерства культури у березні 2017 року в Україні перебувала експертна місія Ради Європи, до складу якої увійшли представники міністерств культури Франції, Австрії, Італії, Іспанії, та директор найавторитетнішої консалтингової європейської компанії «КЕА Consultancy» у сфері культури та креативності. Завданням цієї місії було була оцінка реалізації культурної політики в Україні на національному та регіональному рівнях, а також вироблення рекомендацій щодо вирішення проблемних питань у контексті децентралізації.
“Уряди європейських країн докладають значних зусиль для модернізації національних інфраструктур та надання населенню якісних соціокультурних послуг. В Україні ми маємо надзвичайно розгалужену систему будинків культури, народних домів, інших закладів культури - і саме вони мають стати джерелом культури. Осучаснення культурних закладів на місцях, надання ним нового функціонального значення дасть змогу зберегти їх, стати соціальним інститутом згуртування територіальних громад, а Міністерство культури стане інституцією, яка здійснюватиме трансфер знань і найкращих практик на місцевий рівень”, - говорить Євген Нищук.
Зокрема, триває робота над «культурним кошиком» (мінімальні стандарти забезпечення населення культурними послугами) – комплексом норм і нормативів, на основі яких визначаються рівні основних соціальних гарантій щодо надання закладами культури державної та комунальної форм власності якісних культурних послуг громадянам, утому числі за місцем проживання.
Міністр культури також високо оцінив активність місцевих громад в ініційованому Мінкультури проекті «Малі міста – великі враження». У його рамках, шляхом проведення відкритого конкурсу, буде відібрано шість ОТГ або малих міст для впровадження пілотних культурних стартапів (ексклюзивних культурних подій), що пов’язані із культурною спадщиною, реалізація яких в свою чергу сприятиме подальшому культурно-економічному розвитку територій. Переможці конкурсу отримають фінансову підтримку у розмірі не менш ніж 500 тис. гривень для реалізації свого проекту.
«На наше переконання, реалізація цього проекту сприятиме інтеграції культурної спадщини в життя громади, створить умови для формування умов для розвитку малого та середнього бізнесу, одночасно створить мотивацію для формування кластерів і хабів, розвитку стартапів та об’єднання громади, формуючи свої традиції», - розповідає Міністр культури.
Він також відзначив значні зміни в управлінні у сфері культури, направлені на підвищення інституційної спроможності. Серед іншого, це проведення функціонального аудиту діяльності самого відомства з метою посилення ефективності Мінкультури, у розробці й впровадженні гнучкої та дієвої політики в галузі культури. Реформовано наукові інституції, підпорядковані Мінкультури шляхом перетворення цих установ на культурно-просвітницькі центри, що дозволить цим закладам значно ефективніше використовувати свої можливості. Призначення керівників закладів культури відбувається за конкурсом, з початку 2017 року проведено 28 конкурсів з добору на посади керівників закладів культури, що належать до сфери управління Мінкультури.
Він також відзначив активну роботу відомства щодо заходів регулювання у сфері охорони культурної спадщини, які довгий час не використовувались.
«Розблоковано наповнення Державного реєстру нерухомих пам’яток, впродовж 2017 року, вперше з 2012 року до реєстру занесено 15 об’єктів національного та 848 об’єктів місцевого значення, за рік затверджено 20 історико-архітектурних опорних планів і ця робота активно триває надалі», - розповідає Євген Нищук.
«Відновлена робота із здійснення контрольних повноважень у сфері охорони культурної спадщини. За рік проведено близько 60 обстежень містобудівної ситуації по Україні, в попередні роки такі обстеження не проводилися взагалі. За результатами обстежень видано – 38 приписів про зупинення проведення будь-яких робіт, що проводяться всупереч нормам Закону».
Мінкультури продовжує роботу в частині впровадження електронного реєстру об’єктів культурних цінностей та культурної спадщини. На сьогодні ведуться наукові дослідження, результатом яких є розбудова стандартів обліку об’єктів культурної спадщини в електронній формі, обміну інформацією. Євген Нищук закликав регіони ще активніше долучатись до цих процесів.
Ще одним пріоритетним напрямком діяльності Мінкультури було відзначено реформування мистецької освіти. Завдяки довготривалій співпраці Мінкультури з мистецько-освітнім та науково-педагогічним середовищем вдалося досягнути бажаних результатів у частині підготовки майбутніх висококваліфікованих фахівців. Вперше в історії незалежної України до освітнього законодавства включено норми, що стосуються мистецької освіти – у новому Законі назву «початкові спеціалізовані мистецькі навчальні заклади (школи естетичного виховання)» замінено на «мистецькі школи», з’явилося поняття «доктор мистецтва». Мінкультури вперше за останні роки закуплено унікальні музичні інструменти та навчальне обладнання для мистецьких шкіл на суму близько 10 млн. грн. і робота в цьому напрямку буде продовжуватись.
«Сьогодні культура виступає як сфера вироблення суспільних компетенцій, як простір широкої комунікації, як м’яка сила і спосіб збільшення присутності України і , зрештою, як важливий чинник економічного розвитку країни. Ми прагнемо створити умови, за яких реалізуються культурні права громадян, створити рівний доступ до ресурсів та інфраструктури, сформувати стимули для творчості, культурного виробництва тощо», - наголосив Євген Нищук.
Голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Микола Княжицький відзначив, що за останні декілька років ми маємо зовсім інші вимоги та виклики сьогодення щодо сфери культури, особливо в умовах здійснення державних реформ та враховуючи, що існуюча система управління культурою досить архаїчна та потребує змін.
На думку Миколи Княжицького, серед викликів, які особливо гостро постають перед суспільством, Урядом та Верховною Радою України це напрацювання чітких механізмів виконання політичної волі, співпраця центральних органів виконавчої влади і органів виконавчої влади на місцях. Так, Міністерство культури розробляє політику – органи місцевого самоврядування її реалізують.
За його словами, гостро стоїть питання культурної субвенції, яка наразі скасована та потребує вирішення, оскільки не враховуються регіональні особливості і таким чином звужуються можливості рівного доступу всіх громадян до культурних надбань тощо.
«На моє переконання, реальна база обліку закладів культури на місцях, допоможе нам розробити певну концепцію розвитку сучасних інформаційних культурних центрів», - говорить Микола Княжицький.
«Обговорюючи проблематику подальшого розвитку та збережен6ня культурної галузі, я хочу наголосити, що весь 2017 рік у тісному та рівноправному соціальному партнерстві профспілки разом з своїм активом плідно працювали з апаратом Міністерства культури. Підсумком цієї співпраці стало укладення на новий термін 5 років – галузевої угоди, яка має соціальний напрямок та слугуватиме для установ закладів культури певною стратегією взаємовідносин між роботодавцями та трудовими колективами», - відзначила під час свого виступу голова Центрального комітету Професійної спілки працівників культури України Людмила Перелигіна.
За її словами, за зазначений період спільними зусиллями не тільки збережено мережу закладів культури під час реформи децентралізації, а й збережено соціальних захист працівників галузі. 
«Мінкультури чітко сформульовано для всіх структур бачення нової якості надання культурних послуг, тому для реалізації поставлених завдань ми повинні й надалі відстоювати інтереси галузі. Слід усвідомлювати, що тільки в злагоді та конструктивній співпраці твориться культурне майбутнє держави», - говорить голова Центрального комітету Профспілки.

ІФЛА оприлюднила черговий звіт про реалізацію великого міжнародного проекту "Роль бібліотек у реалізації Глобальних цілей сталого розвитку ООН до 2030 р." (англійською мовою). Ви – і вся світова бібліотечна спільнота – можете ознайомитися із заходами, що їх здійснюють національні бібліотечні асоціації світу, а також зрозуміти, як на фоні інших країн виглядає Україна у цьому проекті. Координує роботу за цим проектом в Україні міжнародний тренер ІФЛА, віце-президент УБА В.С.Пашкова. Матеріал розміщено за континентами, а в середині – за алфавітом назв країн. У звіті згадується адвокаційна і організаційна робота УБА з розробки Стратегії розвитку бібліотек, семінари і публікації, присвячені цій проблематиці, що відбулися після оприлюднення попереднього звіту ІФЛА.
Діяльність з реалізації Глобальних цілей сталого розвитку бібліотеками продовжується.

 У Мінкультури триває робота по закупівлі сучасних україномовних видань для поповнення фондів публічних бібліотек

Міністерством культури України проводиться робота по підписанню договорів  з видавництвами і найближчим часом розпочнеться закупівля 138 назв видань загальним тиражем понад 522 500 примірників для розповсюдження серед публічних бібліотек по всім регіонам України.
Перелік видань для поповнення фондів публічних бібліотек,  а також список організацій-отримувачів літератури для подальшого розповсюдження її серед публічних бібліотек регіонів з урахуванням їх заявок та потреб, схвалені Колегією Міністерства культури України та  затверджені  відповідним наказом.
У 2017 році Державним бюджетом України Міністерству культури України передбачено асигнування у сумі 48 736 200 грн. для забезпечення придбання україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек України. Мінкультури було оголошено  прийом пропозицій від суб’єктів видавничої справи щодо відбору україномовних книг, виданих протягом 2015 – 2017 років, і які за цільовим призначенням належать до науково-популярних, довідкових, літературно-художніх чи громадсько-політичних. На конкурс було подано пропозиції 125-ма видавництвами, які запропонували до розгляду 2621 назву україномовних видань на суму близько мільярда гривень.
Рішенням Експертної ради з відбору україномовних книг для поповнення фондів публічних бібліотек було сформовано перелік видань, що набрали більшість голосів та в свою чергу надіслано до структурних підрозділів у сфері культури обласних, Київської міської державних адміністрацій та обласних універсальних наукових бібліотек, якими проведено аналіз та зі свого боку зроблено заявки на кількість видань, необхідних для публічних бібліотек регіонів.
Мінкультури опрацьовано результати проведення Експертною радою тематичної та змістовної оцінки видань, заявки структурних підрозділів у сфері культури обласних та Київської міської державних адміністрацій, бібліотек та виведено загальний рейтинг видань. У тому числі, проведено роботу в частині забезпечення дотримання вимог нормативних документів, які регламентують питання придбання україномовних видань для поповнення фондів публічних бібліотек та закупівлі літератури відповідно до норм Закону України «Про публічні закупівлі».

ДОКУМЕНТИ:
Перелік видань для поповнення фондів публічних бібліотек;
Список організацій - отримувачів україномовної літератури для подальшого розповсюдження її серед публічних бібліотек регіону;
Розподіл видань серед публічних бібліотек регіонів.

Універсальна десяткова класифікація: методика індексування

Читацькі звички українців: соціологічні дослідження останніх років

Звички й уподобання українських читачів за роки незалежності не були в полі зору соціологів, так що про те, чи Україна – читаюча нація ніхто з певністю сказати не міг. Останні 5 років кілька опитувань все-таки провели, що дозволяє намалювати портрет українського читача. Пропонуємо вам огляд згаданих розвідок.

Читання серед дорослих (загальні показники)

На початку 2013 року компанія Research & Branding Group визначила, що більше половини українців (51 %) не читають книг. При цьому серед тих, хто читає, 18 % робить це майже щодня.

Тим часом «Дослідження читання книжок в Україні» від компанії GfK Ukraine демонструє трохи інакшу картину: 51 % українців віком 15-59 років прочитали щонайменше одну книгу протягом останніх трьох місяців. При чому це дослідження згадана компанія проводила два роки поспіль – влітку 2013 та 2014, і показник в обох випадках був однаковим.

Ще одна компанія – pro.mova ґрунтовно досліджувала читання в Україні у серпні 2013 – січні 2014. І серед їхніх респондентів 88,3 % читають хоча б щось. 57,9 % стверджують, що за останній рік прочитали бодай одну книжку. Щоправда 10 % з цієї групи не змогли пригадати назви останньої прочитаної книги. pro.mova з’ясувала, що в середньому українець старше 16 років читає 4,3 книги на рік.

За даними компанії, більшість українців каже, що любить читати (77,7%) і що читає недостатньо (53,9 %). Одному сеансу читання респонденти присвячують переважно від 30 хв до години, художню літературу читають довше – 1–2 години.

Динаміку змін за останні п’ять років демонструє дослідження від TNS в Україні. Так кількість українців, які не уявляють своє життя без читання книг, скоротилася на 5 %. При цьому тенденція до зниження помітна в старших вікових групах, а вікова група 12-24 років показує незначне зростання. Із 2010 року на 7,2 % стало менше тих, хто не уявляє своє життя без читання, у віці 45-65 років і на 6,8 % серед тих, кому 25-45 років.

Формування звички читати

За даними pro.mova, 2/3 респондентів високо оцінили роль сім’ї та школи у формуванні читацьких звичок. При цьому респонденти, народжені після 1984 віддають пріоритет саме впливу родини, а народжені до 1984 – впливу школи.

Дослідження GfK Ukraine за 2013 і 2014 роки підтверджують, що наявність батьків-читачів, впливає на звичку до читання в дорослому віці: читачі вдвічі частіше мали батьків-читачів, ніж нечитачі. При цьому читачам батьки значно частіше читали у дитинстві, аніж нечитачам.

Домашня бібліотека

Майже половина респондентів pro.mova відповіли, що збирають домашню бібліотеку, 46 % – ні.

Водночас GfK Ukraine у 2013 році повідомила, що домашня бібліотека більшості читачів нараховує понад 50 книжок, тоді як серед нечитачів лише 18 % мають бібліотеку, в якій більше 50 книжок.

Читання дітям

Як інформує pro.mova, лише 27,7 % опитаних, які мають дітей та/або внуків, стверджують, що читають їм щодня. При цьому більшу активність дорослі виявляють, читаючи дітям дошкільного віку. У поглиблених інтерв’ю pro.mova зафіксувала часто повторювані нарікання респондентів на те, що дітей щораз важче змушувати читати, надто за альтернативи телебачення чи комп’ютера, важко втримувати увагу навіть при читанні.

За даними GFK Ukraine, родин з дітьми до 15 років, в яких діти прочитали хоча б одну книжку (або батьки їм читали), у 2014 році стало суттєво менше: 44 %, порівняно з 57 % у 2013-му.

Вплив читання на розвиток особистості

У дослідженні pro.mova 60,8 % респондентів вважають, що читання є запорукою успішності людини у суспільстві загалом, і в українському зокрема (53,4 %). Понад 80 % опитаних розглядають читання як важливий компонент саморозвитку, водночас для більшості (майже 70 %) саморозвиток сьогодні не є пріоритетом.

Водночас GfK Ukraine простежив, що серед дорослих-нечитачів частка респондентів з вищою освітою є більш, у понад 2 рази нижчою, ніж частка таких респондентів серед дорослих-читачів. За родом занять серед дорослих-нечитачів значно більше робітників, тоді як серед читачів переважають спеціалісти з вищою освітою або службовці.

Тут також варто згадати про дослідження від Research & Branding Group, проведене у 2011 році. Так одне з питань до респондентів стосувалося того, які письменники найбільше вплинули на формування їхнього світогляду. За результатами, найбільш сильний вплив на формування світогляду українців справили письменники російської (32 %) та української класики (25 %). Західна класична література вплинула на 4 % українських читачів. При цьому третина опитаних не відчули впливу літератури на свій світогляд, обравши варіанти «немає таких» і «важко відповісти».

Читання і дозвілля

Згідно зі звітом pro.mova, читання входить до трійки найпоширеніших способів проведення дозвіллєвих практик, поступаючись лише перегляду телебачення (близько 80 % опитаних) та спілкуванню з друзями і близькими (близько 70 % опитаних). Перевагу читанню на дозвіллі надають майже 65% респондентів. Інтернет-сторінки переглядають близько 40% людей, фільми дивляться близько 30%.

Як зазначає GfK Ukraine, у 2014 році зберігається тенденція до «перемикання» на більш розважальні та менш інтелектуальні активності: відвідування кафе, кінотеатрів та концертів тощо, тоді як поширеність читання газет та журналів знижується серед нечитачів.

Причини нечитання

Як звітує pro.mova, головна причина, через яку українці не читають ані художню літературу, ані тексти інших типів, – відсутність потреби в читанні. Від 60 % до 77 % (цифри варіюються залежно від типу тексту) опитаних назвали цю причину.

Водночас респонденти GfK Ukraine у 2013 та 2014 роках визнали головною причиною, яка перешкоджає читанню, – відсутність часу на книжки. При цьому лише 1 % опитаних (у 2014 – 2 %) як головну причину нечитання зазначив нестачу грошей на книжки.

Придбання книг

За результатами дослідження GfK Ukraine у 2013 році 30 % дорослих придбали щонайменше одну книгу протягом останніх трьох місяців. При цьому покупців книжок за останні 7 років стало менше: у вересні 2006 року їх частка складала 42 %. У 2014 році показники суттєво не змінилося. Водночас щодо придбання книг для дітей, то у 2014-му їх купували 23 % опитаних, порівняно з 28 % у 2013-му.

У звіті вказують, що найбільш поширеною причиною, яка заважає респондентам купувати друковані книжки, є нестача коштів. На другому місці серед причин некупівлі книжок – наявність домашньої бібліотеки або бібліотеки у друзів.

За даними дослідження GfK Ukraine 2014 року, найчастіше респонденти купували друковані книжки у книжкових магазинах, на другому та третьому місцях зі значним відставанням відповідно – книжкові ринки та книжкові супермаркети. Водночас придбання книжок в інтернеті поки що не набуло значної популярності – лише 2 % респондентів зазначили, що придбали останню книжку в інтернет-магазині.

Е-читання

Згідно з даними GfK Ukraine, отриманими у 2013 році, 13 % респондентів віком 15-59 років читали протягом трьох місяців книжки в електронному форматі, але тільки 1 % купували. У 2014-му цей показник майже не змінився. При цьому частка тих, хто вважає, що ощадливіше придбати пристрій для читання електронних книжок, суттєво зросла за рік (з 14 % до 25 %). Але більшість опитаних, як і раніше, схиляються до думки, що придбання книжок у друкованому вигляді є ощадливішим, ніж купівля спеціального пристрою.

Компанії TNS в Україні виявила, що відсоток українців, які читають друковані книги незначно впав з 64,5 % в 2011 році до 62 % в 2014. Водночас частка людей, які читають електроні книги зросла у понад два рази – з 6,5% в 2011 до 13, 7 % в 2014 році. 

Найбільш популярними електронні книги є серед громадян у віці 12-24 років – 24,6 % з них читають саме е-книги. Так само зросла частка тих, хто слухає аудіокниги. Якщо у 2011 році таких респондентів було 2 %, то у 2014-му стало 5 %.

Типи текстів

GFK Ukraine звітує, що найчастіше українці читають детективи та любовні романи, класику і прикладну літературу (книжки про хобі, самовчителі, корисні поради, езотерична література тощо).

При цьому купують респонденти найчастіше художньо-розважальні книжки для дошкільнят, детективи, любовні романи та класику. Порівняно з 2013 роком, у 2014-му знову з’явився інтерес до науково-навчальної літератури (поза програмою навчальних закладів).

pro.mova виокремила сім типів текстів і досліджувала уподобання респондентів щодо кожного з них. Результати демонструє інфографіка. 

У дослідженні GfK Ukraine за 2014 рік йдеться про схильність до російськомовних книжок: 41 % українців у віці 15-59 років спілкуються вдома українською, але лише 24 % надають перевагу україномовним книжкам, для російської мови ці показники становлять 40 % і 44 % відповідно. Водночас автори відзначають зрушення: якщо в 2013-му мовних преференцій у читанні текстів не мав кожен п’ятий опитаний, то у 2014-му – кожен третій. Крім того, серед дітей до 15 років прихильників україномовних текстів стало трохи більше, ніж російськомовних (42 % та 37 % відповідно).

Автори

Дослідження GfK Ukraine за 2013 рік інформує, що немає жодного сучасного українського письменника, якого знає хоча б половина українців. Ім’я Ліни Костенко назвали 42 % респондентів, Ірену Карпу знають 15 % опитаних, Василя Шкляра – 12 % та Марію Матіос – 10 %. У 2014 ситуація особливо не змінилася.

Згідно з дослідженням Research & Branding Group 2011 року, 83 % респондентів упродовж 2011 року не придбали і не прочитали жодної книжки сучасних українських письменників. У дослідженні згаданої компанії, датованому 2013 роком, цей показник скоротився до 67 %.

Видавництва

Згідно з інформацією від GfK Ukraine, у 2014 році до трійки лідерів-видавництв входять «А-БА-БА-ГА-ЛА- МА-ГА», «Ранок» і «Клуб сімейного дозвілля» (проте «Клуб сімейного дозвілля», порівняно з 2013-м, змістився з першого на третє місце).  А от видавництва «Махаон Україна» та «Видавництво Старого Лева», навпаки, набули більшої довіри серед українців за рік.

Повні звіти розглянутих досліджень:

1. Літературні вподобання українців (Research & Branding Group, 2011)
2. Книги в Україні: що, скільки і як читають українці (Research & Branding Group, 2013)
3. Дослідження читання книжок в Україні – 2013 (GfK Ukraine)
4. Дослідження читання книжок в Україні – 2014 (GfK Ukraine)
5. Читання в Україні (pro.mova)
6. Дослідження компанії TNS в Україні (2010–2014)

Чільна картинка зі звіту «Читання в Україні» від pro.mova

Джерело: http://www.chytomo.com/news/chitacki-zvichki-ukraiinciv-sociologichni-doslidzhennya-ostannix-rokiv

Як показники розвитку культури впливають на економіку

Проект ЄС представив дослідження впливу культури на соціально-економічний розвиток в Україні. Програма ЄС та Східного партнерства «Культура і Креативність» фіналізувала результати дослідження, яке було проведено у партнерстві з Українським центром культурних досліджень та громадською організацією «Демократія через культуру».
Що таке показники розвитку культури:
- ці показники впливають на розвиток інших сфер, включаючи економіку, освіту, соціальний напрямок, екологію, інфраструктуру тощо. 
- ці показники демонструють, яким був внесок культурного і креативного сектору у ВВП, скільки людей працевлаштовані, який рівень зайнятості, яка кількість компаній і т.д.
- дослідження проходить за методологією ЮНЕСКО та впроваджується вже у 17 країнах.
Мета системи індикаторів – ввести питання культури до національних та міжнародних стратегій розвитку, продемонструвати роль культури як рушійної сили, що може створювати можливості для соціального, економічного і сталого розвитку

Індикатори впливу культури на розвиток Юнеско. Короткий аналітичний огляд щодо України

“Бібліотека і влада: взаєморозуміння та підтримка”

30 серпня на базі бібліотеки відбулася нарада з головами районних державних адміністрацій, об’єднаних територіальних громад та міськими головами міст обласного значення, за участю голови обласної державної адміністрації Гордєєва А. А. і його заступників Чабана В. І. та Балоня А. Б. На нараді з доповіддю про розвиток бібліотечної справи у Херсонській області виступила в.о. генерального директора обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара Коротун Н. І. Вона зазначила, що публічні бібліотеки області у своїй діяльності реалізують принцип свободи доступу до інформації, виконують важливі соціальні і комунікаційні функції, є одним з базових елементів культурної, освітньої та інформаційної інфраструктур. А також, на підставі моніторингу, зупинилася на проблемах, з якими сьогодні стикаються бібліотеки регіону.
Виходячи з виступу, найголовнішою проблемою для бібліотек залишається проблема фінансування, а звідси і стан матеріально-технічної бази, і поповнення фонду, і впровадження новітніх технологій, і навіть існування самої книгозбірні. Бо, як зазначив заступник голови обласної державної адміністрації Вадим Чабан, “...потрібно розуміти, що населений пункт, в якому немає бібліотеки, будинку культури, гуртків з різних культурних і спортивних напрямків, приречений на зникнення й знецінення людського потенціалу місцевих жителів як розвинених, сучасних українців”.
Для присутніх була організована екскурсія бібліотекою, завданням якої стало ознайомлення учасників наради з можливостями сучасної книгозбірні.
Особливо присутніх вразили інформаційно-ресурсний центр “Вікно в Америку”, який дійсно є зразком впровадження найновітніших 3D-технологій, та інноваційний майданчик “Maker Spacе”.
Дуже знаково, що сьогодні піднімалося питання стану бібліотек саме у такому форматі, бо маємо надію, що керівники районного рівня змінять своє ставлення до бібліотек і знайдуть оптимальні шляхи для того, щоб кожна громада мала свої сучасні книгозбірні, які б стали потужними інноваційними інформаційними центрами для місцевої спільноти.

Чому в українських бібліотеках бракує сучасної літератури

В переважній більшості – 95% книжок в українських бібліотеках– це старі видання. А от охочих читати не зменшилось, тільки немає що.
Люсьєна Шум одна з тих, хто мало не найкраще знається на реаліях українських бібліотек. Вона разом з іншими небайдужими створили благодійний фонд, який дарує книгарням нову літературу. Сьогоднішні читальні, це пережитки минулого, каже вона. Вони потребують змін.
Де сучасні комп’ютери, екрани, на яких можна подивитись кіно, передачі? В бібліотеках, має проводитись різні заходи, гуртки, заходи з реабілітації психологічної, – розповіла голова благодійного фонду "Бібліотечна країна" Люсьєна Шум.
Сховища макулатури, таке визначення українським бібліотекам дають сучасні видавці. Розповідають, понад 90% коштів, які виділяються на галузь, йдуть на зарплатню працівникам та закупівлю неякісної літератури, яка не цікава читачам, але набагато дешевша.
От наприклад, книжка Генрі Форда, вона є в кожні американській бібліотеці, в кожній, є в майже кожній російській бібліотеці, так у наших ворогів. А в українських бібліотеках немає. Ми готові були за собівартість надрукувати 20 тисяч примірників для бібліотек. Нікому це не цікаво, тому що всім цікавий процес засвоєння коштів, – обурився директор видавництва "Наш формат" Владислав Кириченко.
Всього в Україні 15 тисяч бібліотек. Всі вони підпорядковані органам місцевого самоврядування. І наповнення їхніх фондів залежить від того скільки коштів виділить місцевий бюджет.
Є, щоправда, і державні програми, які закуповують україномовні книги в бібліотеки. До прикладу, минулого року було виділено 40 мільйонів гривень. Та це мізер від загальної потреби.
Автор: Маріам Оганнисян

Джерело: 24 канал

Читання як стратегія

Директор Українського інституту книги Тетяна ТЕРЕН: «Маємо працювати не лише з великими культурними центрами, а й передовсім із містами, куди письменники раніше не доїжджали»

«З ЧОГО ПОЧАТИ?» — З БІБЛІОТЕКИ «ДНЯ»! / ФОТО СЕРГІЯ КОВАЛЬЧУКА

Український інститут книги нарешті отримав свого першого директора, точніше, директорку — Тетяну Терен. Її було обрано комісією на підставі конкурсного відбору. Терен замінила виконувача обов’язків директора Ростислава Семківа. Журналістка, культурна менеджерка та авторка літературних програм і кількох журналістських книжкових проектів, зокрема проекту «RECвізити. Антологія письменницьких голосів», вона перебувала на новій посаді менше тижня, коли зустрілася з нами поговорити. А розмовляли ми про першочергові завдання Інституту книги, його стратегію розвитку, бюджет та команду.
«ВАЖЛИВО НАЛАГОДИТИ КОМУНІКАЦІЮ МІЖ УСІМА УЧАСНИКАМИ КНИЖКОВОГО СЕРЕДОВИЩА»
— Як ви оцінюєте потенціал української книжкової індустрії з нової позиції, з погляду директорки Українського інституту книги?
— Книжковий ринок в Україні активно розвивається. Це доводять і зростання кількості та якості новинок, і заповнення раніше порожніх жанрових ніш, і черги на головних книжкових фестивалях. Наші письменники й ілюстратори здобувають престижні премії й перемагають в авторитетних конкурсах, а видавці продають права на свої книжки в інші країни. Тобто, попри непрості економічні умови, ми спостерігаємо відродження ринку, чому, безперечно, посприяло й зростання попиту на український культурний продукт з боку вітчизняних читачів після Майдану.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Дивлячись же на цей процес і нової позиції, я бачу дуже багато напрямків, з якими нам потрібно працювати, щоб ринок і надалі повноцінно розвивався. На мій погляд, сьогодні особливо важливо налагодити комунікацію між усіма учасниками книжкового середовища, і саме цю функцію має взяти на себе Інститут книги. Насправді, нині майже в усіх сферах ми спостерігаємо брак комунікації, невміння дискутувати й виробляти спільні стратегії, розуміння того, як і куди ми рухаємося. Ось чому під час конкурсу на посаду директора я пообіцяла, що розпочну свою роботу з розширених зустрічей з усіма учасниками ринку, щоб почути їхні очікування і виробити спільне бачення того, яку роль має відігравати Інститут книги в нашому книжковому середовищі.
— Які проблеми ви хотіли б вирішити першочергово?
— Цей рік буде часом розбудови Інституту книги, і це дуже важливо розуміти. За найближчі п’ять років новій команді потрібно буде розбудувати структуру Інституту і зробити всі ті кроки, які дозволять йому надалі повноцінно функціонувати.
Крім того, що сьогодні слід виробити стратегію розвитку й план роботи, нині переді мною стоять завдання насамперед організаційні, оскільки в Інституту ще немає свого приміщення і команди, вона тільки починає формуватися. У найближчі місяці потрібно обговорити з громадськістю й затвердити нове положення про державну програму «Українська книга» і вже цього року почати втілювати проект «Цифрова бібліотека». Також сподіваюся, що до кінця року ми запустимо сайт Інституту й розпочнемо перші заходи з промоції читання.
«КОШТИ — НЕ ЛИШЕ БЮДЖЕТНІ»
— Як ви бачите економічну стратегію Інституту, який у нього бюджет, у якому вигляді він переходить у ваше керівництво, і що можна зробити прямо зараз?
— Цього року на діяльність Українського інституту книги з державного бюджету надано 80 млн гривень. Їхня левова частка — 50     млн грн — мала бути спрямована на програму «Українська книга», яку раніше реалізовував Державний комітет телебачення і радіомовлення. Але, оскільки до кінця року залишилося дуже мало часу, щоби реформувати і втілити в життя програму, ці кошти Міністерство культури спрямувало на закупівлю книжок для бібліотек.
Ще 20 млн грн надано на запуск проекту «Цифрова бібліотека», решта — на розбудову Інституту: оренду й облаштування приміщення та зарплати працівників, які поки що дуже низькі.
Про бюджет на наступні роки говорити зарано, оскільки він ще тільки формується. Але вже зараз важливо думати й шукати шляхи, як знайти на проекти Інституту книги не лише бюджетні кошти.
— Зараз у Європі відбувається перехід від культури із соціальною складовою до культури, яка може на себе заробляти, до креативних індустрій. У законі «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні», де йдеться про Інститут книги, згадано, що фінансувати його буде держава, але також передбачається, що він сам може заробляти кошти.
— Український інститут книги є неприбутковою організацією й фінансується з державного бюджету і спеціального фонду, який ми зможемо наповнювати насамперед за рахунок грантових і спонсорських коштів. Тож я сподіваюся, що в команді Інституту обов’язково з’явиться спеціаліст із фандрейзингу.
Книжкове середовище очікує, що Інститут книги сприятиме появі в Україні нових премій, стипендій, резиденцій, конкурсів і грантових програм. І все це ми будемо поступово робити. Потрібно тільки розуміти, що на сьогодні ми не можемо закладати на це кошти в державному бюджеті, оскільки для цього немає відповідних кодів. І тому нам дуже важливо буде найближчим часом розробити механізми для реалізації всіх тих проектів, яких сьогодні потребує ринок.
«ПОВИННІ З’ЯВИТИСЯ НОВІ ЛІТЕРАТУРНІ МЕДІА»
— Які проекти ви хотіли би реалізувати в Інституті?
— Крім двох державних програм, які потребують реформування, обговорення і вироблення нових положень, є ті напрямки, які ми обов’язково маємо розвивати.
Один із найважливіших — міжнародний. Насамперед нам потрібно налагодити співпрацю з подібними іноземними книжковими установами й закордонними культурними інститутами, які діють в Україні. Наступного року Український інститут книги відповідатиме за проведення Франкфуртського книжкового ярмарку, а надалі, сподіваюся, кількість таких закордонних майданчиків, на яких ми будемо представляти наші книжки й авторів, з кожним роком зростатиме. Зокрема, крім Франкфурта, хочеться, щоби Україна була щороку представлена на ярмарку дитячої книги в Болоньї.
Ще один напрямок — перекладацький. І тут насамперед мені здається важливим подумати про підтримку й налагодження комунікації із закордонними перекладачами з української мови. Тож у переліку проектів, які би я хотіла реалізувати найближчим часом, — заснування премії для закордонних перекладачів і щорічного перекладацького конгресу в Україні.
Для мене як журналістки дуже важливими є напрямки, пов’язані з промоцією та видавничими проектами. Сподіваюся, вже наступного року ми зможемо реалізувати масштабну кампанію з промоції читання в Україні. Видавничий напрям включатиме в себе насамперед видання Інститутом буклетів і каталогів, але водночас ми маємо працювати й над тим, щоб в Україні з’явилися нові літературні медіа — не лише електронні, а й паперові. Ми знаємо, що під патронатом Інституту книжки в Польщі видається понад десять друкованих видань. У нас ця ніша, по суті, порожня, а ті журнали, яким вдається виживати, мають дуже малі наклади і майже не впливають на ринок. Тож у перспективі Інститут книги має сприяти й появі нових видань, зокрема літературного журналу, який друкуватиме тексти сучасних авторів, і критично-аналітичного часопису, який знайомитиме з новинками, друкуватиме рецензії, інтерв’ю й розповідатиме про тенденції ринку.
Також Інститут книги повинен плідно співпрацювати з бібліотеками, й розпочати я би хотіла з освітніх проектів. Саме бібліотеки мають стати майданчиком для наших заходів у регіонах і пошуку там активних людей, з якими можна буде реалізувати майбутні проекти. Якщо говорити про цей подієвий напрямок, то, сподіваюся, сам Інститут із часом теж стане повноцінним культурним центром, в якому постійно відбуватимуться цікаві заходи.
— Що ви можете розказати про структуру команди і кадрову політику?
— Поки що команда ще тільки починає формуватися, але в самій структурі Інституту будуть відображені ті напрямки, які я вже перелічила вище. Скажімо, будуть відділи, які відповідатимуть за міжнародну діяльність, промоцію, співпрацю з бібліотеками, видавничі проекти, програму «Українська книга». Окремим підрозділом у структурі Інституту стане «Цифрова бібліотека».
Перед відділом, який відповідатиме за організацію подій, стоятиме першочергове завдання — налагодити комунікацію з регіонами. Сьогодні дуже важливо працювати не лише з тими містами, де активне культурне й літературне життя, а й передовсім з тими центрами, куди раніше майже не доїжджали наші письменники. І тут мені видається дієвим механізмом проведення регіональних книжкових ярмарків, до яких би ми залучали місцеву владу й бібліотеки. За допомогою таких подій можна показати громаді, як книжка, культура змінюють і активізують міський простір.
Ростислав Семків передбачив у структурі Інституту книги експертний відділ, який опікуватиметься програмою «Українська книга» і всіма майбутніми проектами, котрі потребуватимуть залучення експертів. Цей відділ обов’язково буде збережений. Узагалі, ми часто говоримо, що за взірець для формування концепції Українського інституту книги було взято Інститут книжки в Польщі. Їхній досвід буде для нас надзвичайно цінним, але я сподіваюся, що ми зможемо вивчити й застосувати напрацювання інших подібних інституцій. Зокрема, Французького центру книги, який збирає щороку близько 200 фахівців для того, щоб визначити, кого з учасників ринку потрібно підтримати. Безперечно, Український інститут книги також буде залучати незаангажованих експертів для реалізації своїх проектів.
«ІНСТИТУТ — НЕ ЧИЙСЬ, А НАШ, СПІЛЬНИЙ»
— Ви говорили про проблеми з маленькими зарплатами, чи є механізми це змінити?
— Ця проблема дійсно існує, і я хочу вірити, що найближчим часом ми її зможемо вирішити. Це дуже важливе питання, оскільки від нього залежить, чи зможемо ми залучити в Інститут книги найкращих фахівців і чи вдасться нам створити ту структуру, яка успішно й ефективно працюватиме і через п’ять років.
Очевидно, що ті, хто зараз розпочнуть розбудову Інституту, — це великі ентузіасти, які дійсно хочуть щось змінити на ринку і реалізувати всі ті ідеї й задуми, які до цього неможливо було втілити без підтримки держави.
Український інститут книги може справді стати дієвим інструментом, адже він є своєрідним містком між книжковим середовищем і владою. Але дуже важливо розуміти, що це не чийсь Інститут книги, а наш, спільний. Не лише від команди Інституту, а й від кожного учасника ринку буде залежати, наскільки ефективною ця установа стане в майбутньому.
ДОВІДКА «Дня»
Український інститут книги утворено згідно з Законом «Про внесення змін до деяких законів України щодо вдосконалення системи державного управління у книговидавничій сфері», ухваленим Верховною Радою та підписаним Президентом на початку 2016 року. Метою діяльності Інституту закон визначає: підтримку книговидавничої справи, популяризацію читання, стимулювання перекладацької діяльності і популяризацію української літератури у світі.

Розмовляла Любов ЯКИМЧУК, спеціально для «Дня»

Газета:  №134, (2017)

Василь Кметь: «Бібліотека — це стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову»

Коли ми говоримо про бібліотеку, то в нашій уяві часто вимальовується доволі стандартна картина: великі приміщення, довжелезні стелажі книжок, що вкриті пилом, багато світла і мало читачів. Для багатьох із нас бібліотеки асоціюються із чимось архаїчним і є продуктами минулого, які дбають про минуле.
Але у всьому світі книгозбірні отримують нове дихання й перероджуються у «треті місця»: надсучасні приміщення із модерним дизайном й різноманітними варіантами для проведення вільного часу — від читання книжок до створення 3D-моделей у місцевих мейкерспейсах чи інтерактивних лекцій у коворкінгах. Бібліотеки стають особливими просторами для людей, які навчаються впродовж всього життя.
Ми поспілкувалися з Василем Кметем, директором Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка, про те, якою повинна бути сучасна бібліотека, як це — працювати серед тисяч стародруків та чому паперова книжка ніколи не зникне.
Як ви стали тим, ким є зараз?
Мені здається, що я завжди таким був. Скільки себе пам’ятаю, завжди носився з книжками, любив музику, філософію, історію і дуже багато читати. Коли навчався у школі, то довго вагався, ким бути. Настільки любив музику, що у якийсь період думав, що буду скрипалем. Навіть додатково впродовж року навчався у музичній школі після закінчення. Це, щоправда, було уже після того, як я передумав бути біологом, фізиком, хіміком чи географом. Та у мені переміг історик. (Усміхається)
Навчався на історичному факультеті Львівського національного університету імені Івана Франка, пізніше — в Університеті Марії Кюрі-Склодовської на гуманітарному. У Польщі мав змогу поглибити свої знання з латини, краще ознайомитися з класиками світової літератури, історіографії. Згодом продовжив навчання на заочному відділенні Львівської духовної академії Української православної Церкви Київського патріархату.
Скільки себе пам’ятаю, завжди носився з книжками, любив музику, філософію, історію і дуже багато читати.
У Любліні вчився на спеціалізації архівознавство. І коли повернувся в Україну, то відразу отримав пропозицію працювати у Центральному державному історичному архіві України у Львові. Тоді посаду у відділі давніх актів запропонував нині покійний професор Орест Мацюк, єдиний в Україні філігранолог. Так я став архівістом.
Робота в архіві була досить цікавим випробовуванням мого покликання. Я мав змогу побачити різні типи документів і доторкнутися до історії в реаліях. Це особливе відчуття, коли ти працюєш у сховищі, у монастирських мурах на Соборній, і намагаєшся пізнати важелі часу. В архіві було зовсім інше відчуття історії, мені здавалося, що її там краще можна зрозуміти і навчитися по-іншому дивитися на сучасність.
Пізніше працював на кафедрі давньої історії України та спеціальних історичних дисциплін (тепер — давньої історії України та архівознавства) Львівського університету, де пройшов щаблі від асистента до доцента і захистив кандидатську дисертацію. Але у 2007 році отримав пропозицію від ректора про призначення на посаду директора бібліотеки Львівського університету. Спочатку я не погоджувався, бо мав острах — це робота не просто з архівами чи книгами, а й відповідальність за своїх працівників, господарську роботу тощо.
Бібліотека — це не просто будинок чи відділення, а насамперед люди, соціум, простір.
Та коли прийшов працювати в одну з найстаріших бібліотек країни, то почав розуміти, що бібліотека — це не просто будинок чи відділення, а насамперед люди, соціум, простір. Тоді з колективом ми почали обговорювати стратегічні цілі, виокремлювати пріоритети, перспективи, зрештою — шукати зовнішніх партнерів, створювати разом. Так виник наш електронний проект — «Acta Diurna», так реалізуємо наші науково-реставраційні, дослідницькі, видавничі проекти.
Хто найбільше вплинув на ваш вибір?
Батьки, родина, Церква. У мене було «радянське» дитинство. Це був такий час, коли сприйняття певних категорій життя визначалося двома факторами: вихованням суспільним та вихованням родинним.
Те, що я казав, ніби народився з книжкою, так само можу сказати, що виріс у церковному вівтарі. Мій батько — син січового стрільця, православний церковно- і священнослужитель, усе життя прослужив дяком, згодом дияконом-псаломником. У 1948 році отримав благословення співати у своїй першій парафії та все своє життя присвятив служінню Церкві.
У церковній традиції виростали і ми з сестрою. Пригадую, що найбільше я боявся маленьким того, щоби батьки у неділю мене не «пожаліли» і не залишили удома.
Тато служив у церкві, але у Львові тривалий час «неофіційно», бо не можна було, і через це ми не могли отримати квартири. Офіційно ж батько був звичайним працівником у державній установі — госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни. Але навіть коли там не працював, то влаштовувався на інші схожі роботи, аби я міг узяти довідку в школу.
Моя вже покійна мати була людиною дуже цікавою, духовною і цілеспрямованою. Вона народилася в селі Жогатин Перемишльського повіту. Дід бачив її лише немовлятком, оскільки був активним організатором Національної самооборони і загинув у бою на початку 1946 року. А сам рекомендував бабусі переселятися в Україну, рятуватися ще до акції «Вісла». Про обох дідів — січового стрільця та діяча Самооборони — я пишу есе і планую видати окремим виданням.
Коли родину переселили сюди, вона розпорошилася по всій Україні — Тернопільщина, Дрогобиччина, Дніпропетровщина. Це був дуже важкий період. Через загрозу переслідувань з боку НКВС моя бабуся записала маму на сестру. І моя мама зростала на Дніпропетровщині. Мамі було чотири роки, і бабуся думала, що мама цього не пам’ятає, але це було не так. Вона пам’ятала і відчувала сильну образу, що її залишили на тітку. Пізніше, коли була така можливість, бабуся забрала маму до себе на Дрогобиччину. І мама вже з шістнадцяти років працювала, приписавши у паспорт два роки.
В родині завжди шанували працю і навчання. Постійно присутніми в нашій родині були відчуття історії, пошана до досвіду, пам’ять про тих, кого вже з нами не було. Про щось говорили більше, про щось менше,чогось уникали, але постійний зв’язок із минулим я відчував завжди. Можливо, саме через це я так комфортно почуваюся серед книжок, у бібліотеці.
Скільки часу ви проводите у бібліотеці?
Я майже завжди тут. Цьому, звісно, сприяє і той факт, що моя дружина працює у бібліотеці. (Усміхається)
Як це: бути серед такої кількості стародруків?
Дуже відповідально. Коли ти вперше потрапляєш у таке середовище, то відчуваєш романтичне захоплення, захват. Але з часом усвідомлюєш, наскільки це велика відповідальність: не просто зберегти, а ще й переосмислювати, актуалізувати таку кількість інформації.
Бібліотеки формувалися у різних традиціях і контекстах — як церковні, монастирські, так і університетські. У середньовіччі бібліотека була просто місцем, нехай і сакралізованим, де можна було зберігати книги. Тепер бібліотека змінює свій статус.
Бібліотека — елемент і частина публічного простору, місце діалогу. Це надзвичайно важливий простір, де, за термінологією Аляйди Ассман, поняття пам’яті як накопичення «ars» трансформується в поняття пам’яті як «vis», пам’яті-спогаду, який і формує наші уявлення про минуле, сучасність і майбутнє. Філософія накопичення має свій сенс в умовах інформаційного суспільства. Але просто зберігати інформацію сенсу немає. Мусить бути активне її опрацювання.
Я розумію, що наша бібліотечна команда має зацікавити суспільство. Тому проводимо багато акцій, створюємо усі умови.
Як саме і чим мотивуєте читачів?
Постійно чую фразу, що кожне покоління все менше читає. Для мене ця теза — стимул і свого роду провокація. Як перевірити, чи направду українці не хочуть читати? Чи навпаки — що ситуація така, що бібліотеки не завжди можуть запропонувати те, що читачам цікаво і потрібно? А це означає, що необхідно багато працювати і всіляко заохочувати як дійсних, так і потенційних читачів. Створювати електронні ресурси за принципом «якщо ви не йдете до нас, то я прийду до вас зі своїми ресурсами».
Коли ми аналізували зменшення кількості паперових користувачів нашої бібліотеки, то зрозуміли, що цей процес незмінний. Ми цього факту не заперечуємо. Тут нема чого соромитися. Така ситуація характерна практично для всіх бібліотек, причому таку тенденцію спостерігають ще з 1990-х, але не всі хочуть про це говорити публічно.
Допоки інтернет ще не був настільки поширеним, а підручник для студента залишався єдиним джерелом інформації, відбувалося штучне утримування користувача у бібліотеці. Часто читачі, зокрема молодь, ішли у бібліотеку не за покликом душі, а «тому, що так треба». Зараз ситуація змінилася. Відвідувач дуже прагматичний і шукає конкретну дату, конкретний факт. Ще Хорхе Луїс Борхес порівнював читача з інквізитором, слідчим: якщо він знайшов те, що йому треба, то він прийде ще раз. Але якщо не знайшов, то, найімовірніше, більше не прийде. Тому ми мусимо іти в ногу з часом.
Коли ми почали створювати свої електронні ресурси та аналізувати кількість електронних та паперових користувачів, то побачили, що традиційно кількість тих читачів, які мають пластиковий квиток, досить обмежена — понад 30 тисяч. Але якщо брати зовнішні ресурси, то кількість користувачів сягає 300 тисяч, і це люди з понад 50 країн світу. Ми навіть малюємо карту і позначаємо іншим кольором, якщо у нас з’явився читач з іншої країни, який через електронні ресурси користується нашими фондами.
Також співпрацюємо із «Архівними інформаційними системами». Зокрема з компанією, яка забезпечує формування таких ресурсів, українсько-канадською фірмою «Інтелекс», яка працює над програмним продуктом, з іноземними науковими установами, видавництвами та навчальними закладами, які дають змогу вивчати досвід інших країн. Їздимо на стажування в Академічну бібліотеку Латвії, де є чудовий досвід опрацювання ресурсів, який ми можемо вивчати, до Польщі, Словаччини, Австрії. Я мав нагоду стажуватися у Вищій школі бібліотечно-інформаційних наук у французькому Ліоні. Є потреба, тому ми думаємо, як її задовольнити.
Другий момент — попит. Ми мусимо переконати читача прийти до нас, бо існуємо для нього. Тому почали обережно експериментувати. Працюємо із профільними групами студентів різних вишів, а також зі школярами. Тепер я вважаю, що це один із найкращих профорієнтаційних проектів.
Ми мусимо переконати читача прийти до нас, бо існуємо для нього. Тому почали обережно експериментувати.
Кожного року, коли приходять першокурсники у читальний зал, то часто порівнюють його інтер’єр з сюжетом книжок і фільмів про Гаррі Поттера. Спочатку мені таке порівняння не дуже подобалося, бо намагаємося ж донести до студентів віхи реальної і не менш цікавої історії, натомість для них це спочатку основна асоціація.
Але в якийсь момент ми вирішили це використати. Спільно з Дитячим форумом ми працюємо у проекті «Книгоманія». Перетворюємо нашу бібліотеку на школу книгомагії — Буквордс. До нас приїздять діти зі всієї України, і ми проводимо конкурс-випробування на визначення найкращих читачів року.
У Буквордсі все відбувається за магічними законами: ми маємо чарівні палички, у нас літають чарівні сови, з’являються містичні равлики, а я сам стаю магом. (Усміхається)
Все по-справжньому. Діти мають виконати завдання і пройти усі конкурси. Наприкінці отримують наш приз — читацький сертифікат бібліотеки, де вони вже мають можливість працювати як повноправні читачі. І, звичайно, дуже приємно, коли приходять ці читачі з сертифікатами уже як студенти і ми їх обмінюємо на читацький квиток. Це один із напрямків промоції.
Запрошуємо школи і навчально-методичні центри для проведення різноманітних занять і тренінгів. Деяким школам допомагаємо проводити спеціалізовані уроки. Діти мають змогу на власні очі побачити оригінальні документи, наприклад «Русалку Дністрову» чи «Кобзар» 1840 року.
Ми говоримо про Шевченка як про живу динамічну людину, модного денді, який жив у Петербурзі і, чудово розуміючи усі проблеми не лише селянського середовища, а й імперської еліти, викликав її страх і несприйняття. І, знаєте, такий підхід дає хороший результат — майже всі львівські школи були у нас до 200-річчя Тараса Шевченка. Коли у Львові проводили турнір з географії, то ми запропонували школярам подивитися на карту Птолемея.
Систематично організовуємо виставки історичних лектур, наприклад, що читали математики, географи чи юристи у XVII або XVIII столітті.
У 2016 році спільно із Форумом видавців створили проект історичного майданчика на базі нашої бібліотеки. Окрім презентацій, проводили круглі столи, дискусії за участю істориків, філософів, перекладачів, журналістів, блогерів, реконструкторів. Обговорюючи проблеми сучасного книговидання та репертуару історичних публікацій, ми також в експозиціях популяризуємо і давні пам’ятки. Так, коли ми говорили про Першу світову війну, учасники могли побачити щоденник Дмитра Вітовського, який зберігаємо у наших фондах, коли говорили про іслам, то можна було побачити середньовічні рукописні тлумачення Корану тощо.
Так само уже вісім років існує наш спільний проект із Українською бібліотечною асоціацією — Львівський Бібліофорум. Приїздять десятки представників різних бібліотечних середовищ та обмінюються досвідом. Цей захід дає змогу професійно зростати. З’являється багато молодих людей, цікавих ідей, нових нестандартних підходів.
Деякі партнерства виникають абсолютно стихійно. Ми маємо одну із найбільших колекцій давньої періодики у Східній Європі, у нас навіть зберігаються рукописні газети, що виходили ще до того, як виникли друковані. Спільно з міською радою робили проект «Львів сто років тому», і на сайті міста щодня з’являлася газета, яка була видана рівно сто років тому. Зараз ми проект призупинили, бо хочемо зробити нову версію, аби вибірка преси здійснювалася автоматично.
Держава має зрозуміти, що бібліотека — це надпотужний інформаційний ресурс і стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову.
Співпрацюємо із міжнародними представництвами в Україні. У нас є багаті колекції франкомовних видань, тому співпрацюємо із Alliance française de Lviv, так само із Австрійським центром та Центром італійської культури, який функціонує при університеті.
Що, на вашу думку, потрібно найперше змінити у бібліотечній політиці?
Насамперед держава має змінити своє ставлення до інформаційно-бібліотечної політики. Коли я беру документи, які ухвалюють на рівні міністерств, і читаю про них на традиційних (тобто паперових) і нетрадиційних (електронних) носіях, то мені стає трохи смішно.
Бо у нашу бібліотеку більшість читачів приходить зі смартфонами, і саме вони для них є традиційними носіями інформації. Тому, очевидно, вважати папір чи пергамент традиційним, а все інше ставити у графу зі сфери майбутнього — некоректно. Мусить змінитися філософія. Держава має зрозуміти, що бібліотека — це надпотужний інформаційний ресурс і стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову.
Бібліотеки мають еволюціонувати і бути засобом реалізації національної політики у сфері науки і техніки, захисту і промоції національних інтересів та пріоритетів.
Ви погоджуєтеся із думкою, що через півстоліття бібліотеки у класичному розумінні можуть взагалі перестати існувати?
Я згідний із тим, що більшість тих бібліотек, які є зараз, справді зникнуть зі свідомості суспільства. Треба розуміти, що є поняття бібліотеки як певного історичного явища. Бібліотека має відповідати своєму часу і потребам користувача. Александрійська бібліотека мала один вигляд, бібліотека Ярослава Мудрого мала інший вигляд, бібліотека Львівського університету в XVII столітті виглядала ще інакше, а нинішнє суспільство вимагає ще чогось іншого.
Є різні моделі книгозбірень. Бібліотеки мають ставати потужними сучасними ресурсними центрами, а бібліотекар має змінити психологію — із хранителя на менеджера інформаційних потоків. Розумієте, в чому різниця? Книги, які зберігаються у нас, — унікальні, і ми маємо розповідати про них майбутнім користувачам. І у цьому нам держава мала б допомагати. Насамперед, визначивши нашу роль та створивши державні гранти для вирішення ключових, пріоритетних завдань. Звісно, є міжнародні грантові проекти і потрібно працювати назовні. Але мусить бути ресурс, у який вкладає кошт держава і який репрезентує її у світі.
Зараз ми підписуємо угоду із Польською академією вмінь — і найближчим часом в «Європеані» (європейська цифрова бібліотека, мета якої — забезпечити доступ до оцифрованих документів, які розкривають різні аспекти європейської культури) з’явиться і наша бібліотека. І це робимо ми самі.
Зміна ролі та статусу бібліотек у світі й Україні, попри окреслення певних тенденцій, все ж є достатньо коригованим процесом, який залежить і від суспільства загалом, і від конкретних осередків та ініціатив.
Бібліотеки мають ставати потужними сучасними ресурсними центрами, а бібліотекар має змінити психологію — із хранителя на менеджера інформаційних потоків.
Коли я тут почав працювати, то бібліотека не мала свого реставраційного відділу. Була палітурна майстерня, яка забезпечувала ремонт поточних пошкоджень книжок. Штатні розписи бібліотек ВНЗ не передбачають реставраційних відділів! Однак у 2008 році я почав писати листи з апеляціями, що це потрібно. Тоді якраз нашу книгозбірню внесли до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання.
Лише у 2010 році ми отримали лист, у якому не було прямої заборони створювати реставраційний відділ, і ми, у рамках штатного розпису, створили його. Хоча на найвищому рівні мені казали, мовляв, навіщо вам узагалі потрібний цей відділ, ви ж якось раніше без нього обходилися? Але ми шукали різні можливості, способи — і успішно реалізували задум.
Лише цього року бібліотека вперше отримала у належному обсязі фінансування від Міністерства освіти і науки на забезпечення потреб фонду національного надбання. Бо раніше завдяки статусу національного надбання ми отримували абсолютно символічні суми, які становили трохи більш як вісім тисяч гривень на рік. За ці кошти ми могли забезпечити зовсім мінімальні потреби.
Також сподіваємося на підтримку держави у закупівлі національних ліцензій на електронні бази даних, зокрема періодичних видань. Якщо сьогодні університети вимушені залежно від своїх бюджетних надходжень вирішувати доступ до тих чи інших ресурсів, то у такому разі цілком нормальним буде рішення оптимізувати цей процес. Логічно і доцільно, щоби бібліотеки стали осередками промоції і доступу до тих баз даних, яких потребує наука і освіта.
Окрім цього, бібліотечна освіта має бути мобільнішою і швидше реагувати на запити ринку. Бібліотечні фахівці мають розуміти, що і збереження фонду, і обслуговування користувачів має бути іншим. Не всі питання ми можемо вирішити відразу, але повинні це робити поступово. І наскільки успішно ми реалізуємо сучасні запити, настільки актуальним чи неактуальним буде скепсис стосовно бібліотек.
Якою ви бачите бібліотеку університету через кільканадцять років? Яка модель є найближчою для вас?
Бібліотека має бути простором творення, лабораторією. У нас є навіть проекти, як ми бачимо розвиток нашої бібліотеки. Це щось на кшталт сучасного коворкінгу. Але, на жаль, поки що не можемо взятись за реалізацію нашої спільної ідеї із колегами-архітекторами через те, що це дуже дорогий проект. Тому шукаємо можливості.
Бібліотека має бути простором творення, лабораторією. Це щось на кшталт сучасного коворкінгу.
Так, будинок на Драгоманова, 5, ми намагаємося відреставрувати і перетворити на бібліотечно-музейний репрезентативний комплекс. Аби показати, який вигляд бібліотека мала століття тому. Адже у 1902 році це була одна із найкращих бібліотек Австро-Угорщини.
Інший корпус ми хотіли б трансформувати у сучасну будівлю зі скляним перекриттям ззовні, вільним доступом до видань та зручними диванчиками, де можна було б почитати за кавою. Думаю, більше студентів заглядало б до нас без жодного примусу, а через те, що тут можна буде корисно і приємно провести час.
А як щодо паперових книжок?
Паперова книжка ніколи не втратить свого значення. Вона може змінювати свою роль, але не зникне. Коли я дивлюся на свою паперову домашню бібліотеку, то часом думаю, що вдруге, а окремих книжок, ймовірно, й уперше, більше ніколи не прочитаю. І коли аналізую, то розумію, що без багатьох книжок міг би обійтися, але зберігаю з ними постійний емоційний зв’язок — котрась придбана за певних обставин чи подарована близькою людиною, у якійсь пам’ятний автограф чи маргіналії тощо, тому вони для мене цінні і позбуватися їх не хочу.
Більшість видань, зокрема фахових, я загалом погодився б мати в електронній версії, але маю й перелік улюблених видань, які завжди прагнутиму гортати саме в історично-традиційній паперовій версії. Дотик, запах паперу, кольористика ілюстрації — це невід’ємні естетичні аспекти задоволення від читання.
Інший корпус ми хотіли б трансформувати у сучасну будівлю зі скляним перекриттям ззовні, вільним доступом до видань та зручними диванчиками, де можна було б почитати за кавою.
Зростання кількості інформації буде призводити до збільшення електронного сегменту в культурі читання, але паперова книжка не зникне — кожен читач чи середовище таки матимуть свою улюблену сотню чи тисячу паперових книжок.
Назвіть кілька тих книжок, які дорогі вам і які перечитуєте.
Таких книжок доволі багато. Назву лише кілька. Мені імпонують погляди сучасного грецького філософа Христоса Яннараса. Його роботи мають цивілізаційне значення, у них автор глибоко осмислює сучасність через призму богословсько-філософського досвіду минулих століть.
Я часто перечитую твори богословів III-IV ст., зокрема Кесарійського архієпископа Василія Великого — особливо його «Бесіди на Шестоднев». Не відмовлюся від есеїв Мішеля Монтеня, монографій Маршалла Маклуена, публікацій Ярослава Дашкевича. Серед сучасних авторів завжди із захопленням читаю твори і переклади Андрія Содомори.
Одна порада для наших читачів.
Треба шанувати свій час і жити сьогодні, а не вчора.

Текст Інна Березніцька

Фото Мелісса Жаботинська

Джерело: https://theukrainians.org/vasyl-kmet/?17554

Співзасновниця Конгресу Активістів Культури, фасилітаторка програми «Активні Громадяни» від Британської Ради в Україні, експертка Програми ЄС-Східного Партнерства «Культура і Креативність» у Вірменії, ділиться власним досвідом культурного десанту до маленьких міст.

На початку цього року команда «Ґараж Ґенґ» запросила нас долучитися до проекту «Метамісто: Схід». Культурне мапування у малих містах Донеччини та Луганщини для нас було дуже важливим кроком. Схід України ніколи не був простим для розуміння, він має дуже складну переплетену історію, що вирізняє його серед інших регіонів країни. Для нас не було можливим «десантуватися» із проектами в громади, про які ми знаємо дуже мало, особливо під час війни. Дослідження, діалог, пізнання один одного стало для нас єдиним шляхом для ведення діалогу про спільне та відмінне на Сході.
Дослідження в регіоні дозволило зрозуміти, що ті проблеми, які ми виявили під час написання «Довгострокової стратегії розвитку культури 2016-2025», є актуальними для малих міст Сходу, і завдяки напруженому становищу у регіоні ще більше актуалізують потребу їх вирішити. Та якщо б мені дозволили обрати найбільш гостру проблему, то я б обрала комунікацію. Вона, крім усього іншого, гальмує вирішення інших проблем. Активісти не спілкуються з державним сектором, чиновники не зважають на діячів культури. Відсутність спілкування не тільки між різними регіонами чи громадським, приватним, державним секторами, але й усередині кожного з них збільшує прірву та нарощує недовіру між гравцями. Зрештою, усе це впливає на те, що ресурси, наявні у містах, не використовують, а культура зазнає постійної стагнації. Дуже багато прикладів, коли ініціативи відбуваються одноразово й організатори шукають себе в інших містах чи діяльності. У деяких містах активних громадян, які реалізують культурні проекти, дуже мало, натомість багато ініціатив зовнішніх – із великих міст, або реалізованих внутрішньо переміщеними особами. Наприклад, в одному місті ми попросили колегу порахувати, скільки таких активістів, як він. Йому вистачило пальців на одній руці, щоб назвати усіх.
У маленьких містах роль активістів у багатьох випадках відіграють, власне, люди, які працюють в інституціях культури. Так, вони роблять свою роботу, але за ту половину ставки у пару тисяч гривень це більше схоже на волонтерство, ніж на роботу, яка може забезпечити гідне життя. І вони продовжують виходити на роботу, популяризувати українське, навчати мистецтву тисячі дітей та підлітків.
З багатьма організаціями східного регіону працювали донори, зокрема, Фонд Білла і Мелінди Гейтс («Бібліоміст») закупив комп’ютери, японська «Міжнародна програма з міграції» надавала підтримку музеям, багато донорів та громадських організацій проводили тренінги. І в межах цих епізодичних освітніх проектів місцеві активісти вчаться, роблять спроби змінити ситуацію на краще. Так, у бібліотеці ми побачили невеличку боксерську грушу. «Це у нас куточок «Антистрес» – заходять хлопці, розрядилися, а потім до бібліотеки. І вже не кричать на бібліотекаря», – розповіла мені бібліотекарка, що там працює. «Уже третю грушу міняємо – хлопці її добряче вибоксовують», – додає вона. Директорка бібліотеки каже: «Погляньте, оце у мене книжки від «зірок», вони мені надіслали. Оце у мене книжки від послів, вони мені передали. Посол Німеччини їхав кудись і на блокпості для мене лишив, а хлопці вже звідти привезли сюди. Усе це тут, бо ми організували спеціальну програму зі збору книжок для наших дітей і розіслали інформацію про неї по всій Україні, і за її межі. Інтернет є, тепер можна кому потрібно написати напряму.
Мене як киянку вразили бібліотеки і будинки культури — вони працюють. До них безкоштовно ходять тисячі дітей. Заводи зупинилися, міста депресують, а ці двері відкриті. Той випадок, коли із радянського культурного менеджменту та залишків інфраструктури громада винесла щось корисне. Та найбільше виграють ті культурні інституції, які роблять ставку на залучення різних поколінь професіоналів та ініціативну молодь. Перші добре знають, як працює система закладів культури, другі – як функціонує сучасна комунікація та залучення. Взаємодія і навчання допомагають мешканцям міст розвиватися, стають базою для появи нових талантів і налагодження зв’язків.
Іншим проектом на Сході стала наша співпраця з GIZ. Ми провели тренінги для будинків культури Харківщини. Дуже цікаво спостерігати зміну мислення. Ми довго й багато обговорювали та знаходили ідеї з побудови власних бізнес-моделей для будинків культури. Питання, як бути корисним для громади і гостей міста і при цьому заробляти гроші на власну діяльність, дозволяє інституціям культури шукати нові рішення та ідеї взаємодії з різними фінансовими можливостями. Розвиток та укріплення ресурсної бази мають мотивувати, а не лякати менеджерів та команди.
Завдяки програмі «Культура і Креативність» та проекту «Креативні міста і регіони» у мене з’явилася можливість детально порівняти український контекст з вірменським. Як експертка у Вірменії я проводжу культурне мапування та стратегічне планування для маленького міста Сісіан. Місто має усього 15 000 населення, але при цьому постійно інвестує у розвиток дітей та молоді. Є дуже багато схожого у функціонуванні культурних закладів. Але є разючі відмінності. Наприклад, бібліотеки на Сході України у рази краще забезпечені і мають набагато більше можливостей для розвитку та навчання. При цьому в Сісіані є чотири інженерні класи, де діти навчаються програмуванню та майбутнім розробкам у технологічній площині, що є запорукою розвитку для прийдешнього. Розрив між міністерством культури та регіонами у Вірменії ще більший, ніж в Україні. По суті заклади на місцях планують діяльність самі для себе і не мають ніякої підтримки чи методологічної допомоги від міністерства. У нас також все далеко від ідеалу, але комунікація усе ж відбувається не тільки на рівні візиту один раз на рік. В Україні посилилася діяльність громадян, у Вірменії такого не спостерігається. Проте громада сама зберігає традиції. Один з програмістів, що приїздить щотижня з Єревану викладати дітям, проводить танцювальні заняття, аби передати традиції вірменського танцю. На ці заняття приходить дуже багато молодих та підприємливих людей, і таким чином укріплюються зв’язки всередині спільноти і зберігається традиційна культура. У нас теж є подібні приклади, у тому числі Музей народної творчості у Бахмуті, що створений за ініціативою активних мешканців міста.
Цікаво, що коли приїхала на Схід, говорити намагалася російською. Потім зрозуміла, що майже усі зі мною переходять на українську. Більшість відчуває дискомфорт не через нелюбов до української. Їм незручно, тому що вони нею розмовляють трохи недолуго через брак практики. Те саме відбувалося зі мною в Сісіані: містяни розуміли мою російську, але спілкувалися через перекладача, бо соромилися говорити з помилками. Рівень володіння мовою — суб’єктивний фактор. Якщо ж ти не вивчив контекст, то керуєшся стереотипом ніби Схід ставиться до мови упереджено, а у Вірменії усі легко говорять російською.
В українському суспільстві ще досі існують застарілі практики самоізоляції та нездорової конкуренції. Професіонали в культурі не завжди уявляють собі, яким чином можна співпрацювати з чиновниками, політиками, як привертати до культурних процесів впливових людей. Ми бачимо окремі ініціативи, що залучають різні зацікавлені сторони, та поки це не є сталою практикою і використовується переважно тими, хто мав досвід роботи на держслужбі.
Один наш друг з Люксембургу дуже любить повторювати: «У українців одна проблема: тільки-но виникає конфлікт, ви розбігаєтеся і створюєте два паралельні проекти». І я це також бачу. Уявімо: був журнал «Фенікс». Засновники посварилися, і виникли «Білий Фенікс» та «Сильний Фенікс». Тепер у маленькому містечку два журнали з однаковою назвою. Для чого? Коли ми говоримо з різними командами, то намагаємося зрозуміти, де в них є конфлікт і як можна вийти з нього, досягнувши порозуміння.
Наша організація «Конгрес Активістів Культури» виникла, як реакція на брак комунікації у культурному середовищі, особливо серед активних громадян, що роблять культурні проекти. Цікавим для нас лишається те, що культурні проекти і розвиток культури не є лише справою людей, які виробляють культурний продукт. Коли ми зробили open call, мовляв, шукаємо волонтерів, мені несподівано написала моя колишня шефиня, з якою ми успішно працювали у інвестиційному бізнесі: «Хочу бути у вас волонтером». Так у нас в організації з’явився інвестиційний банкір із досвідом управління мільйонами. І подібні приклади талановитих людей, що шукають самореалізації через спільну дію з Конгресом, дуже надихають нас на подальшу діяльність.
Зараз перед нашою командою постають ті самі запитання що і перед будинками культури на Харківщині. Як робити не просто громадську організацію, а таку, що працює за принципами соціального бізнесу? Як генерувати прибутки на проекти не тільки з донорських грошей або пожертв, але й через створення власного продукту, який заробляє гроші, які, у свою чергу, можна вкладати у наступні проекти і вирішувати соціальні питання. Культурне життя України стає все більш діяльним і насиченим, проявляються люди і активності, не завжди помітні широкому загалу. Ми маємо можливість повчитися у них та надихнутися на реалізацію спільних проектів. Коли щось робиш разом, вчишся набагато швидше й засвоюєш більше. А найголовніше — у тобі з’являється довіра до взаємодії. Потрібно проявити сміливість,  щоб вийти із зони комфорту і реалізувати закладений потенціал для кожного з нас.

Анжела Хачатурова

Джерело: https://www.culturepartnership.eu/ua/article/olena-pravylo-2

Керівник Національного бюро програми ЄС "Креативна Європа" в Україні Юлія Федів розповіла про усі грантові можливості для українських організацій в країні та за кордоном

Отже, Юлю, «Креативна Європа» - одна з найбільших європейських програм, яка зараз підтримує Україну. Для нас, звичайно, це дуже цікаво, оскільки ми бачимо, що такі країни, як Польща, Чехія чи Словаччина або навіть Угорщина, коли входили в ЄС, отримували величезні кошти від Європейського Союзу на розвиток різноманітних своїх проектів, насамперед культурних. 
Коли ми заїжджаємо в якусь із цих країн і бачимо якийсь костьол, будинок, парк на реконструкції, то завжди там вказується, що частину грошей надає влада одного рівня місцева, влада іншого рівня місцева, Міністерство культури, але значна кількість – це гроші європейські.
Для нас гроші європейські, на жаль, поки що, оскільки ми не є членами Європейського Союзу, не є доступними. Але частина з тих грошей, як я розумію, яка йде з підтримки країн, які є партнерами Європейського Союзу, вже доступні і ця програма теж. От розкажіть трошки про цю програму, реалізацією якої ви займаєтеся.
Як ви вже зазначили, програма «Креативна Європа» – це одна з найбільших програм Європейського Союзу у сфері культурних, креативних та аудіо-візуальних індустрій. До цієї програми входить не тільки 27 країн – членів Європейського Союзу, а й також Європейської асоціації вільної торгівлі, східного партнерства, а також ті країни, які підписали спеціальний договір з Європейською комісією на участь у програмі, наприклад, Туніс і Ізраїль.
Що дає ця програма? Програма має бюджет близько півтора мільярда євро. Розрахована вона на сім років, розпочалася ще в 2014 році і триватиме до 2020 року. Вона має в собі дві підпрограми: це підпрограма культура, на яку йде 31% бюджету, підпрограма медіа – це найбільша підпрограма, 56% ідуть саме туди, і також 13% - це міжсекторальні проекти, які не можна віднести суто до культури або суто до медіа.
Україна приєдналася до програми з 1 січня 2016 року і разом із Молдовою та Грузією як країни східного партнерства теж має можливість брати у всіх конкурсах участь. Зокрема, в напрямі культура це всі чотири канали фінансування, в напрямі медіа, на жаль, теж тільки 4 із чотирнадцяти існуючих, тому що наше законодавство у сфері аудіовізуальних індустрій поки що не відповідає нормам Європейського Союзу.
Але якщо ми приймемо зміни до законів, то, відповідно, можливо, наступні роки ми будемо повноцінним членом програми «Креативна Європа» і матимемо можливість подаватися на 18 різних напрямів фінансування. Тому наразі для наших культурних креативних індустрій виникла мегаможливість, кооперуючись з партнерами з інших 38 країн – учасниць програми, створювати спільні продукти європейського зразка.
Що це означає? Це означає, що українці, які хочуть у галузі культури реалізовувати якісь проекти, можуть звертатися до цієї програми на конкурсних засадах і отримувати кошти?
Так, протягом року відкриті декілька конкурсів, де вказані дедлайни й умови подачі заявки.
На що можна отримати кошти, наприклад?
Наприклад, у сфері культури це може бути створення спільної копродукції, в театральній сфері, в музичній сфері, у сфері образотворчого мистецтва, це може бути переклад української літератури найбільш вживаними європейськими мовами – німецькою, англійською, французькою, іспанською – або навпаки переклад уже відомої європейської літератури, зокрема тих авторів, які отримали премію ЄС у сфері літератури, українською мовою і популяризація її на теренах України.
Також це проекти у сфері охорони культурної спадщини, архітектура, дизайн. Загалом поняття креативних індустрій, яке є новим наразі для українського загалу, включає в себе дуже багато проектів на стику, тобто це може бути культура і урбаністика, культура і економіка, культура і соціальна сфера. Тому не тільки ті організації, які працюють суто в культурній сфері, а й ті, які на стику, можуть подаватися теж на конкурси Європейського Союзу.
Ну а підпрограма медіа включає в себе кіновиробництво, виробництво відеоігор, також телевізійні проекти, і нові медіа. На жаль, зараз в Україні тільки 4 напрями, загалом це освітні проекти  і фестивальні проекти.
А були вже якісь проекти українські, які отримали підтримку «Креативної Європи»? Які?
Так. Фактично, ми маємо 4 успішні історії. На жаль, Україна це не як основний аплікант, а як коаплікант з іншими партнерськими країнами. Ми отримали фінансування на 4 проекти, з них 2 проекти у сфері охорони культурної спадщини, 1 проект у сфері урбаністики, четвертий проект у сфері культури й дітей.
Які це проекти, ви можете про це розказати?
Наприклад, один із успішних проектів, це проект, де бере участь «Музей Івана Гончара» з партнерами з Угорщини та Франції, проект у сфері етнографії, фольклористики, тобто створення інтерактивної мапи України з нанесенням по різних регіонах автентичних українських пісень, які будуть перекладені угорською, французькою, англійською мовами і таким чином наші друзі із партнерських країн зможуть заходити на сайт і дізнаватися про українську культуру, українську музику і навіть будуть мати можливість вивчати українські пісні через переклади, які будуть теж зроблені завдяки нашим партнерам із Угорщини та Франції.
А інші проекти?
Також проект, наприклад, організація «МістоДія» у сфері урбаністики організації культурних просторів на теренах міст, для того, щоб вони були доступні для громади і певним чином інтегрували громадський простір у культурне середовище.
Це що таке? Що таке культурний простір?
Наприклад, культурний хаб, тобто це ревіталізація будівель і надання їм нового змісту. Наприклад, на базі промзон ми створюємо ІТ або креативний хаб, де люди можуть приходити, створювати якийсь продукт, потім промувати його на території України і за кордоном.
Це може бути ІТ-клас, де створюються відеоігри або знімаються відеокліпи або де художники можуть проводити свій час і також створювати живі мурали, виставки. Або, наприклад, це можуть бути театрали з незалежної театральної сфери, які теж створюють документальний театр або театр свідка.
Тобто справді це те місце, де молоді люди, де активні люди, митці можуть проводити час з користю для себе, не витрачаючи значних коштів, але маючи можливість для розвитку своєї унікальності.
А хто цим займається?
Це львівська організація «МістоДія». Фактично, з чотирьох успішних проектів троє це саме представники зі Львівської області.
Ви знаєте, як реалізовуються культурні проекти в інших країнах - мабуть, для себе повинні були вивчати. Якщо порівняти те, що відбувається в Україні, чого нам найбільше бракує? Грошей, ініціативи, ідей, сміливості?
Ідей нам точно не бракує. Ідей у нас справді дуже багато і якісних ідей, це відзначають також європейські партнери. Звичайно, фінансовий елемент, оскільки в більшості країн, якщо ти отримуєш міжнародне фінансування або європейське фінансування, держава гарантує тобі співфінансування. Наприклад, якщо 60% дає «Креативна Європа», то 40% гарантується державою.
А у нас?
У нас, на жаль… Надіємося, що в майбутньому новостворений культурний фонд буде також забезпечувати співфінансування для тих організацій, які отримують міжнародні або європейські гранти. Наразі таких можливостей мало і це також зменшує мотивацію подаватися на грант, тому що знайти 40% власного внеску це теж важко.
А умова стоїть у тому, що треба знайти частину власного внеску?
Так, це не 100% фінансування, це або 40%, або 50% власний внесок, ну і внесок ваших партнерів. Звичайно, залежить якщо у вас гарні партнери у фінансовому плані, то вони можуть забезпечити цей внесок.
Тобто цей внесок може бути як від державних, так і від комерційних партнерів?
Так, це навіть можуть бути гранти від інших організацій, неєвропейських. Наприклад, від посольства інших країн, від американських фондів, головне, щоб цей внесок був зроблений не зі сторони Європейського Союзу.
Як ви взагалі вирішили цим зайнятися? Вам цікаво було розвивати культуру, ви мали свій якийсь культурний проект?
Так, я працювала в культурних проектах, зокрема, більше в театральній сфері, і мене завжди цікавила культурна креативна сфера України, оскільки, на мою думку, це справді та сфера, яка може продукувати новий якісний продукт, який буде корисним не тільки для українця, а також і для європейця.
І це той механізм так званих культурних дипломатій, який справді Україну виведе із позиції «просячого» в позицію того, хто продукує. Тому що моя мрія, щоб Україна була рівноправним партнером інших країн Європейського Союзу, Європи, де ми можемо на рівних говорити, і коли ми зможемо продукувати продукти і пропонувати щось Європі, тому що інноваційних продуктів у нас дуже багато, але часто європейці не знають про це.
Чому? Тому що в нас відсутні якісні онлайн-ресурси, які б розповідали англійською мовою про українську культурну креативну сферу. У нас відсутня можливість проведення глобальних шоу-кейзів, ярмарок, де ми можемо запрошувати за кошт свій як держави наших європейських партнерів.
Тому тільки ті організації, які мають можливість за свій кошт поїхати і презентувати себе на європейських ярмарках, відомі європейській спільноті. Але це дуже незначний процент наразі.
А чому ми цим не займаємося, з вашої точки зору?
Це не тільки в нас, загалом, у більшості європейських країн культурна сфера - це дотаційна сфера і вона завжди йде остання в списку, коли ми говоримо про її промоцію. Можливо, виняток становить лише Великобританія, яка справді вивела культуру на економічний рівень, коли майже 8% ВВП становлять культурні і креативні індустрії, які формулюють його.
В Україні теж за статистикою 4% бюджету формулюються саме завдяки культурним креативним індустріям. Тому якщо ми, можливо, виведемо  культуру на економічну термінологію, то я думаю, що культурні і креативні індустрії теж будуть у пріоритеті, коли ми будемо говорити про формулювання нашого бюджету, як це робиться у Великобританії, Німеччині, Франції, де справді культура формулює бюджет країни.
От хочу, щоб ви трошки пофантазували. Без жодних претензій до будь-кого, тому що і ми в Верховній раді, і виконавча влада в Міністерстві культури намагається змінити ситуацію, особливо після революції гідності, з’являються якісь нові пропозиції - от створення культурного фонду - намагаємося підняти кінематограф, але я про інше хочу запитати.
От, припустимо, ви стали міністром культури, і у ваших силах змінити культурну політику в країні. Що б ви робили в першу чергу? Як би ви це змінювали?
Дякую за запитання, ніколи над цим не задумувалася. Напевно, насамперед, я б показала, що культура присутня в усіх галузях життя держави, а креативність це взагалі елемент, я думаю, будь-якого підходу до реформ у країні.
І можливо, я б вивела поняття культурних креативних індустрій як один із лейд-мотивів подальшого реформування української держави в усіх сферах.
Плюс я би запровадила проектний підхід, оскільки наразі я бачу, що дуже важко запроваджувати якісь нові інноваційні проекти, тому що міністерства не можуть співфінансувати спільний продукт, оскільки вирішується, у кого на балансі буде, наприклад, ця інституція або цей проект, хто буде його фінансувати.
Це, може, навіть вже питання не до міністерства, може і до нас як законодавців. Це те, що заважає розвитку?
На мою думку, міністерства теж можуть співпрацювати, вони можуть створювати спільні нетворкингові зустрічі, де буде визначатися, які сфери перетинаються і як вони можуть алокувати кошти для того, щоб вирішити ту чи іншу проблему. Тобто виробити проблемний підхід.
По-друге провести справді базові глобальні дослідження в усіх сферах культурного життя країни: проаналізувати театральне життя, проаналізувати музейну справу і на базі проведеного дослідження визначити стратегію на наступні 5-7 років, тобто, до чого ми хочемо дійти. Ось ми визначили в процесі дослідження, які проблеми в нас є, ми хочемо дійти до того (тобто стратегія на наступні 5-7 років), потім виробити з дедлайнами чіткий план за кожним із напрямів.
І фактично коли буде гарно розроблені стратегія і план з досвіду проектного менеджменту, це 80% виконання проекту, тобто 80% вирішення цих проблем. І тоді ми згідно з планом далі вирішуємо проблему за проблемою у кожній сфері, підключаючи різні міністерства й відомства, які теж готові до діалогу й готові з нами співпрацювати. Тому що соціальна сфера, сфера охорони здоров’я, культурна сфера вони не існують у паралельних реальностях, вони всі на перетині.
Такий підхід мені імпонує, наприклад, у Литві, де вони розуміють: є проблема - які в нас інструменти для її вирішення.
Ну яка проблема, от ви можете навести якийсь приклад, який вони вирішили, і яким чином вони це зробили?
У них була проблема, що молоді люди і діти після школи не мають, де проводити час, тому вони проводять його на вулиці, відповідно, зростає кількість нарко-, алкозалежних, девіантна поведінка. І вони вирішили, ок, давайте створимо простори, де діти й молодь зможуть після школи проводити час.
І щоб це не було нудне проведення часу, вони створили скейт-парки, вони створили безкоштовні школи, де діти можуть займатися музикою, тобто створювати власний музичний бенд і після школи іти і, грубо кажучи, продукувати новий продукт.
Або якщо ти цікавишся образотворчим мистецтвом, ти йдеш і створюєш теж мурал. Відповідно, таким чином потрібно створювати простори для молодих людей, тому що молодь - це наше майбутнє. Якщо вони уже змалку будуть навчені продукувати щось нове, мислити креативно, критично – зараз у нас уже процеси ці відбуваються, так, тобто процеси росту креативного критичного мислення молодого покоління.
Потім робити багато програм для різних вікових категорій, до молоді і дітей підключати також людей похилого віку. Тобто певним чином активізувати громаду, створювати для неї низку послуг і пропозицій і таким чином ми самі не помітимо, як та ж громада буде продукувати новий продукт, яким держава може користуватися. Литва це зробила і, на мою думку, це дуже круто. Але звичайно, як ви вже зазначали, більшість таких інфраструктурних об’єктів були створені за кошти Європейського Союзу, за кошти міста, громади, області й держави.
У нас це теж у процесі децентралізації буде можливим, я надіюся, коли кошти будуть іти з різних напрямів і можна буде створювати справді цікаві інфраструктурні проекти, а потім їх наповнювати певним змістом. І тут культурна сфера і креативна сфера – це якраз ті, які зможуть створювати якісний контент на території держави і продукувати його також назовні.
От якщо говорити про культурну сферу, чи можлива співпраця органів місцевого самоврядування з вами і вашим фондом і співфінансування і чи були такі приклади?
Наразі не було, тому що, по-перше, я на посаді лише з 20-го березня і ще жодного проекту поки що не було подано – зараз триває якраз процес подачі заявок на літературний проект до 25 липня, а тільки з вересня почнеться оголошення конкурсу по проектах міжнародної співпраці, тоді я зможу вам сказати, чи були успішні випадки.
Але звернення ідуть з усіх рівнів: звертаються як відділи культури, так і представники місцевих рад не тільки з відділів культури, а й з інших відділів, звертаються громадські організації, комунальні підприємства, державні підприємства. Тобто зацікавлення зараз є на всіх рівнях, і можливо, навіть з державного сектору більше зацікавленості, ніж з неурядового, тому що неурядовий сектор уже поінформований про інші грантові можливості, а для державних, коли вони бачать, що вони є одними з можливих аплікантів, то зацікавленість у них росте. І це великий плюс, з моєї точки зору.
Можливо, цьому також посприяла секторальна децентралізація, в тому числі у сфері культури. Інтерес росте і віра є – це радує. А ми як Національне бюро допоможемо оформити заявку і знайти партнерів.
Ви говорите про інші фонди, які підтримують культурні ініціативи. Які це фонди? Ну от якщо люди мають якусь ідею чи це, як ви сказали, представники недержавних організацій чи органів місцевого самоврядування або просто якісь творчі люди, куди, крім вашого фонду, вони можуть теж звертатися?
Ну по-перше, у нас є представництва різних культурних інституцій країн Європейського Союзу: це інститут Гете, це польський інститут, чеський інститут, французький інститут, не буду перелічувати всі. Загалом всі ці інститути, в тому числі Британської Ради, які пропонують дуже багато можливостей для представників різних креативних індустрій.
Окрема програма східного партнерства «Культура і креативність», яка, на жаль, в цьому році закінчує своє функціонування, але, я впевнена, що в рамках інструменту східного партнерства буде запущений новий механізм, який теж буде передбачати підтримку у сфері культури. Представництва Європейського Союзу теж оголошують конкурси грантів у сфері культури і креативності і в цьому році планується теж проект. Звичайно, можна звертатися і до фондів окремих держав, які не направлені напряму на культуру.
Наприклад, якщо брати Німеччину, то це Фонд Конрада Аденауера, Фрідріха Еберта, Бьоля, в них теж є окремі конкурси суто на культуру і зараз, особливо в контексті децентралізації, секторальної децентралізації, культура є на часі. Тому що культура в себе включає і музейну справу, і бібліотеки, тому дуже багато проектів можна робити на стику: сфера освіти – сфера культури – соціальна сфера.
Звичайно, не слід забувати також про те, що кожна країна має свій власний сайт, найчастіше він англомовний і мовою тієї країни, яка його має. Він представляє всі можливі грантові програми зі співпраці з міжнародними акторами.
Навіть у гуглі забивши Ukraine, Іncorporation with Ukraine, ви можете знайти величезну базу таких фондів, про яку наразі ми не знаємо, але треба займатися пошуковою роботою і бюро її проводить. Ми плануємо створити базу даних online, яка буде показувати не тільки культурні і креативні індустрії України, а й усі грантові можливості для українських організацій за кордоном.
Звичайно, можна звертатися до американських фондів NDI – вони теж дають підтримку і культурним проектам в тому числі. Є європейські мережі, їх близько 28 – наразі які підтримуються «Креативною Європою». Кожна з мереж для своїх членів теж дає підтримку фінансову, наприклад Європейська театральна конвенція, членами якої є два українські театри, які мають можливість долучатися до заходів цієї мережі.
І буквально в усіх сферах культури є окрема мережа, тому на нашому сайті є список цих мереж, можна звертатися і знаходити фінансування через мережі. І наразі також багато українських організацій, фондів дають теж підтримку.
Вона невелика, порівняно з європейськими грантами, але все одно вона може бути чудовим доповненням до європейського гранту для реалізації власного проекту. І сайти Bigidea, Coaching creativity – це унікальні інформаційні ресурси, де ви можете знайти дуже багато грантових можливостей.
Головне шукати, оскільки справді є і дуже велика кількість. Тому я тільки всіх закликаю подаватися, шукати, тому що складно на початку, в процесі легше, а на реалізації взагалі будете отримувати велике задоволення від вашої проектної діяльності.

Джерело: http://espreso.tv/article/2017/08/06/yuliya_fediv

У Києві обговорили проблемні питання законодавчого забезпечення контрактної форми роботи у сфері культури

Міністерство культури України спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності провели  круглий стіл на тему:«Проблемні питання законодавчого забезпечення контрактної форми роботи у сфері культури, пов’язані з процедурою конкурсного відбору та порядком призначення керівників державних і комунальних закладів культури».
У засіданні круглого столу взяли участь  народні депутати України, керівництво Міністерства культури України,  представники органів місцевого самоврядування.
Під час заходу розглядалися питання, які виникли за результатами практичного застосування Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури».
Міністр культури України Євген Нищук під час свого виступу наголосив  на важливості проведення  подібної наради та нагальності питань, які пропонується розглянути зібранню. 
«Практична реалізація згаданого Закону демонструє певні ситуації,  які  потребують  детального роз’яснення та напрацювання чіткого  механізму  його реалізації. На нашу думку, разом з Комітетом з питань культури і духовності, саме в частині нової редакції Закону «Про культуру» треба здійснити уточнення», -  сказав Євген Нищук.
«Так, виникало чимало різних питань, пов’язаних з темою трудового договору, контрактної системи  та конкурсної процедури на керівні посади у закладах культур. За останніми даними – по закладам, які підпорядковані Мінкультури,  підписано, пройдено і переведено на контракт 97,2% всіх працівників закладів культури. Однак, ми  і досі маємо певні складнощі, і як рухатися  далі ми маємо вирішувати разом. Є чимало речей, які б ми хотіли консолідовано з вами обговорити і це стосується не лише сьогоднішньої теми, а й тих, що мають ризики, зокрема, питання  збереження  будинків культури, бібліотек,  заповідників в умовах реформи децентралізації та  удосконалення їх функціонування на сучасні вимоги часу».
Ірина Подоляк, народний депутат, Перший заступник голови Комітету з питань культури і духовності, один із авторів Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» розповіла  про проведену Комітетом роботу по удосконаленню даного правового акту.
«Нами розроблено поправки до Закону, які спрямовані саме на те, щоб на регіональних рівнях дати можливість  призначати керівників установ культури, щоб ця можливість була реалізована в правовому полі, зокрема, щоб ця можливість не була знівельована нерозумінням депутатів місцевого рівня. Тому ті зміни, які пропонує Комітет, частково на це і спрямовані», -  розповіла  Ірина Подоляк.
Учасники круглого столу порушували низку питань щодо застосування певних норм Закону на практичному рівні та більш чіткого трактування  механізмів їх застосування.
Голова Херсонської ОДА Андрій Гордєєв  наголосив, що на регіональному рівні  через відсутність чітко прописаного механізму реалізації цього закону часом певні представники місцевих органів використовують його в своїм інтересах.
«За двадцять п’ять років незалежності України - культурі було надано обмаль уваги, зокрема, ніхто не формував культурну політику. Ми не можемо залежати від  політичних умов сьогодення, адже у нас є мова, є Конституція, є народ, є держава, є традиції. Ми маємо вирішити цю проблему, бо вона вже стоїть на рівні національної безпеки – це питання формування єдиного культурного простору України», - відзначив Андрій Гордєєв.

Переможці «Коронація слова-2017»

Бібліотеки трансформуються у дитсадки

Таку ідею запропонував міністр культури Євген Нищук аби відновити інтерес до книжок.
"Це міф, що бібліотека стоїть і нікому не потрібна. Можна запровадити чудову програму "Бібліоняня". Батьки можуть залишати дитину в бібліотеці, поки самі на роботі. Для цього достатньо працевлаштувати ще одну дівчину, яка проведе інтерактивну частину навчання з дитиною з електронними гаджетами. Водночас дасть книжку дитині або повчить іноземну мову з нею", - говорить Євген Нищук.
Не обов'язково, щоб бібліотека була окремим приміщенням. Вона може стати частиною культурного дому, вважає міністр.
"Кажуть бібліотекарі, що місяць до них ніхто не ходить. Так треба зробити, щоб люди ходили. В бібліотеці можна влаштувати навчання іноземної мови. Добре, коли в бібліотеці є можливість спілкуватись по скайпу з рідними, вчити іноземну мову. Насправді, повертається культура читання. Відновився інтерес до книжок, бо є чудові переклади, обрамлення. В мистецькому арсеналі на книжковому ярмарку люди не могли просунутися. Це є заперечення тому, що в бібліотеку ніхто не ходить. Бібліотечні фонди регулярно поповнюються новими книжками, які є топовими на всіх великих книжкових форумах" - підкреслив міністр.

Всеукраїнська акція «Відкриті діалоги» до Дня Європи

У День Європи небайдужих громадян, митців та активістів закликають долучитися до загальноукраїнської акції «Відкриті діалоги» задля формування європейських цінностей: демократії, верховенства права, культурного розмаїття та прав людини.
Менш ніж за місяць, 14 травня, Україна святкує День Європи. Цього року свято набуває особливого значення, адже в квітні Європейський Парламент підтримав запровадження безвізового режиму з Україною.
Замість традиційних танців та пісень ініціатори акції пропонують провести діалоги у громадах щодо європейських цінностей, прав людини та культурного розмаїття. Зробити це може кожен, організувавши захід, ключовим елементом якого стане такий відкритий діалог. Кожне місто, організація, заклад, ініціативна група чи окрема небайдужа людина, яка бажає взяти участь у «Відкритих діалогах», може заповнити реєстраційну форму за посиланням. Зареєстровані події будуть позначені на інтерактивній мапі всеукраїнської акції «Відкриті Діалоги» до Дня Європи та анонсовані в ключових ЗМІ. Організатори впевнені, що всеукраїнська акція набуде великого масштабу завдяки небайдужим громадянам та буде почута політиками в Києві, Брюсселі, Вашингтоні та суспільством по всій Європі.
Традиційно в День Європи відбуваються десятки заходів. На жаль, лише деякі з них спрямовані на формування європейських цінностей у суспільстві, виховання поваги до культурного розмаїття та Права Людини. Організатори закликають небайдужих громадян перетворювати власні населені пункти на майданчики для діалогу та проводити виставки, живі бібліотеки, перфоманси, форум-театральні постановки, кінопокази та дискусії. Кожен сам вільний обирати форму вираження власних ідей. Навіть просто поспілкувавшись з близькими та друзями про європейські цінності, людина здатна зрушити Україну на цілий крок вперед до великої дружньої родини країн ЄС.
Проект «Відкриті діалоги: надання слова потенційно активним громадянам задля посилення участі низової громадськості в реалізації євроінтеграційних реформ в Україні» реалізовує Молодіжна організація «СТАН» в рамках конкурсу «Громадська синергія: посилення участі громадськості в євроінтеграційних реформах» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу. Метою проекту є усвідомлений рух до Європи, що здійснюється на рівні суспільства: регіонів, міст, спільнот, окремих громадян.
Із запитаннями та пропозиціями звертайтеся до організаторів електронною поштою: (stan.art.group@gmail.com) або за телефонами.

Голова правління молодіжної організації «СТАН» Ярослав Мінкін: +380953495325;

Медіа офіцер молодіжної організації «СТАН» Ксенія Янко: +380977512464.

Ресурсний центр Гурт.

Василь Кметь: «Бібліотека — це стратегічна зброя, яка нічим не гірша за військову»

Міністерство культури представило свої напрацювання щодо результатів виконання культурного блоку Програми діяльності Кабінету Міністрів України у 2016 році.

24 березня під час Години запитань до Уряду на засіданні  Верховної Ради України  Міністр культури України Євген Нищук виступив з доповіддю про важливі пріоритетні завдання  розвитку  державної культурної політики.

Програма технологічної підтримки неприбуткових організацій та публічних бібліотек України

З 1987 року TechSoup Global об’єднує понад 850 тисяч публічних бібліотек та неприбуткових організації (далі – НПО) у всьому світі шляхом надання пільгового програмного забезпечення, технічних засобів та навчання, що створює доступ до технологічних рішень, яких вони потребують для виконання своїх місій. Обсяг допомоги, яку вже надав TechSoup у вигляді технологічних рішень і філантропічної діяльності, сягає 8 мільярдів доларів США.
З 2016 року TechSoup Global діє у партнерстві з Ресурсним центром ГУРТ – національним центром суспільної інформації та експертизи, що вже понад 20 років сприяє суспільним перетворенням в Україні, використовуючи та розвиваючи потенціал інститутів громадянського суспільства.
Програма Techsoup Україна забезпечує доступ публічним бібліотекам та НПО до програм підтримки від світових лідерів програмного забезпечення: Microsoft, Bitdefender, Autodesk, Box.org, Tableau та Ushahidi. Каталог доступного програмного забезпечення включає в себе понад 100 різноманітних продуктів - від загальнопоширених OS Windows та MSOfficeдо спеціалізованих програм для дизайну, візуалізації даних, проектного менеджменту, антивірусного захистута інших.
Для участі в програмі Techsoup Україна необхідно здійснити 3 прості кроки:
Зареєструватись на порталі
Надіслати необхідні документи
Здійснити замовлення

Більше деталей тут.

Інтерв'ю з Мілою Іванцовою — письменницею, видавцем, перекладачем, журналістом, педагогом, організаторкою всеукраїнського соціального благодійного проекту «100 книжок для сільської бібліотеки».

Методичні рекомендації до 100-річчя Української революції 1917–1921 років

Пропозиція для бібліотек від видавництва «Зелений пес»

При роботі з бібліотеками:

• забезпечують доставку за рахунок видавництва при замовленні від 400 грн.;
• надають всі необхідні документи (договір, видаткові накладні, рахунок, реєстраційні документи...);
• оперативно вирішують всі питання (відправка документів, книг...);
• надають можливість оплати видань по перерахунку або розрахунку готівкою при отриманні на Новій пошті чи Укрпошті;
• працюють з системою публічних закупівель «Prozorro»; 
• пропонують знижку 20% на книги інших українських видавництв, які представлені на сайті http://vsiknygy.com.ua;

Дивіться прайс тут.

Детальна інформація про кожну книгу видавництва (анотація, кількість сторінок та ін.) в інтернет-магазині «ВсіКниги»:
1) Зелений пес;
2) Гамазин.

З питаннями звертайтесь за контактами: 

Тел.: (067) 473-53-29, (093) 811-51-81.

E-mail: g.dudka@greenpes.com.

Галина Дудка, керівник відділу реалізації видавництва «Зелений Пес».

Уряд затвердив план заходів з відзначення 100-річчя подій української революції 1917 – 1921 років

Захистимо бібліотеки – центри наших місцевих громад!