Бібліотечна реформа для потреб користувачів
Бібліотечна реформа: від держзакупівель до зміни системи
Автор: Марина Дубина
Напрямки розгортання бібліотечної реформи: створення комісії для контролю книгозакупівель; створення єдиного реєстру пропозицій видавців; скорочення старих бібліотечних фондів та контроль кваліфікації бібліотекарів обговорили на круглому столі «Бібліотечна реформа: від держзакупівель до зміни системи». Дискусія відбулася 20 червня в інформаційній агенції «Укрінформ». Читомо законспектувало найважливіші тези дискусії.
Олекса
ндр Афонін, голова Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів:
«Питання не в закупівлях, питання у створенні абсолютно раціональної та логічної системи відновлення і наповнення фондів бібліотек. Для цього я думаю, що на рівні Міністерства культури, на рівні Інституту книги, який створюється, мусить бути створена комісія на постійній основі, в яку ввійдуть видавці, бібліотекарі й представники міністерства культури для того, щоб напрацювати чітку схему: як виходити з цієї ситуації, які кошти для цього потрібні, які строки — для того, щоб бібліотеки стали саме тими центрами — освітніми, культурними, інформаційними — якими вони сьогодні є в Європі та світі.
В Одесі днями закінчився вісімнадцятий форум «Дні української книги на Одещині». Ми спілкувались там з керівниками юнацьких бібліотек і попередньо переговорили з Іриною Шевченко — Президентом бібліотечної асоціації України, і плануємо проведення широкої розмови видавців та бібліотекарів у вересні на Форумі видавців у Львові не просто для загальної розмови, а для виписування механізмів: що робити, які потреби, які можливості, і як це можна реалізувати через законодавчі, нормативні акти та урядові установи. Але я думаю, що десь до Форуму — це друга половина серпня — на рівні керівних органів Бібліотечної асоціації, Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів — ми сформуємо цю комісію. Під крилом, як то кажуть, Міністерства культури, почне працювати Інститут книги. Вересень — це старт уже реальних механізмів».
Юрій Рибачук, заступник міністра культури:
«Ми [Міністерство культури] вважаємо, що бібліотека сьогодні — це не місце, де зберігаються книжки, а місце, де є доступ до інформації, де створюються інновації, де відбувається спілкування між представниками громади. І саме тому одним із пріоритетних завдань Міністерства культури до 2020 року визначено підвищення якості культурних послуг у місцевих громадах. Один з етапів — це розроблення моделей функціонування закладів культури, у тому числі — бібліотек.
Я абсолютно підтримую ідею щодо створення комісії, про яку говорив Олександр Васильович [Афонін] для того, щоб створити платформу для напрацювання тих змін, які потрібно здійснити. Так, справді, є стратегія — «Якісні зміни бібліотек для забезпечення сталого розвитку України до 2025 року», але це лише стратегія — плану заходів там немає, тому вона і не виконується. Якби ми могли створити платформу, де зібрати й представників міністерства, і Інституту книги, який зараз створюється, і видавців, і представників бібліотек — ми змогли б з того, про що зараз говоримо, виокремити найболючіші питання і запропонувати конкретні рішення. Міністерство культури тут абсолютно готове бути партнером».
Олександр Красовицький, генеральний директор видавництва «Фоліо»:
«Я вважаю за потрібне зробити єдиний реєстр пропозицій видавців з цінами та з відповідальністю видавців за можливість постачання книжок. Так, як у світі є «Books and Print», але простіший варіант — розширений прайс, який може бути на сайті Міністерства культури. І, разом з цим, обов’язкова реєстрація всіх бібліотечних закупівель незалежно від суми, щоб суспільство знало про кожну книжку, яка закуповується бібліотеками.
Громади повинні мати не тільки гроші, але й обов’язки по витраті цих грошей для своїх громадян. Наприклад, якщо це бібліотека — так, ми знаємо, що треба оптимізувати чи скоротити мережу бібліотек, тому що на утримання всієї мережі не вистачає грошей. Але повинні бути нормативи тих бібліотек, які залишаться. Наприклад: одна бібліотека на громаду і мінімум один бібліотечний пункт на дві з половиною тисячі жителів. Оновлення фондів коштом бюджетів усіх рівнів не менше ніж на п’ять відсотків на рік. Закупівля нових книг мінімум на 0.1 книгу на душу населення з державного бюджету, на 0.1 книгу на душу населення з обласного, на 0.1 з бюджету громади чи міста — щоб була солідарна відповідальність бюджетів різних рівнів за бібліотеки — так, як у Європі. Наявність не менш як одного комп’ютера не старшого за п’ять років у кожній бібліотеці, і абсолютно гарантована наявність швидкісного інтернету у кожній бібліотеці. Без цих пунктів бібліотека не може бути бібліотекою сучасною.
Я впевнений, що на першому етапі цього достатньо. На другому етапі — обов’язкова кваліфікаційна комісія в електронному вигляді для бібліотекарів всіх рівнів, які повинні довести, що вони вміють працювати з комп’ютером та фондами і знають ту літературу, яку вони пропонують людям».
Олег Філюк, видавець:
«Чому б, знов-таки, не повернутися до старих гарних традицій проведення регіональних книжкових ярмарків? Це ж одноразово вирішує всі питання: всі всіх бачать, всі ознайомлюються з книжками, одразу формують свої замовлення. Якщо є недовіра до цього — у нас є державні інституції, які займаються цим. Наприклад, Інститут українознавства. Чому б не брати фахову оцінку тих чи інших закупівель до бібліотек? Тоді буде чітко видно, чия відповідальність, хто замовник, і хто чим займається».
Артем Біденко, державний секретар Міністерства інформаційної політики:
«Єдиний реєстр однозначно має бути, але це не питання до влади, а скоріше питання до органів саморегулювання. Має бути, як за кордоном — організація, яка об’єднує видавців, і яка фактично профінансує створення такого реєстру, і він буде єдиний. Саморегуляція завжди спрацьовує краще, ніж державне керування, адже чиновники відстають від ринку.
«Глобальна відмінність між Україною та Європою у тому, що ми все ще частково живемо в адміністративному світі, регульованому державою, у той час як в Європі й бібліотеки, й інші суб’єкти книжкового ринку – приватні структури, або державні, що діють за правилами ринку. Тобто обирають лише найкраще, і лише пост-фактум комісії перевіряють відповідність до державних політик. У нас цих політик на сьогодні немає. Тому бібліотеки в Україні й можуть замовляти книжки, які не відповідають вимогам часу — тому що ці вимоги часу ніде не закріплені».
Яна Біленко, директорка Центральної бібліотеки імені Тараса Шевченка для дітей:
«Я бачу тільки одну проблему — це кваліфікація бібліотекарів, перш за все. Ми всі багато років спостерігали, як ця галузь зневажається, паплюжиться, не фінансується. Чого ж нас дивує, що на місцях сидять бібліотекарі, які не читають самі? Яку книжку вони можуть при цьому обрати? Сподіваюся, що ми зможемо виростити покоління бібліотекарів, яким зможемо довіряти обирати книжки. А зараз я бачу одне рішення: думаю, що краще з бібліотекарів цю дуже поважну функцію прибрати.
Нам необхідний каталог чи зведений альманах, краще — електронне видання, яке відображатиме саме новинки, тому що якщо ми ще якось справляємось з програмною літературою, подовженими виданнями, з класикою, то я вам чесно кажу — я директорка центральної бібліотеки Києва, і я дуже не впевнена, що мої співробітники, які складають ті списки, добре ознайомлені з новинками українського книжкового ринку. І ще було б непогано видавати рекомендаційні списки для бібліотекарів різного рівня спеціалізації. Я дуже сподіваюся у цьому на Інститут книги. Нам потрібна допомога, бо людина, яка отримує не дуже велику зарплатню і проводить закупівлі прозоро на мільйони гривень — мабуть, це не дуже правильно. Нам було б набагато краще жити, якби ми просто не обирали цю літературу, або обирали її в межах чогось».
Ігор Степурін, засновник видавництва «Самміт-книга»:
«За три роки наші видавці кардинально змінилися, і ми природно витіснили російську літературу у багатьох жанрах. Це відбулося з нон-фікшн — знову ж таки, завдяки «Нашому Формату», це відбулося з художньою літературою та дитячою. Знову ж — порівнюємо з російськими книжками. Чому ви не порівнюєте з європейськими книжками? Чому ви не говорите, коли нам не вистачає літератури у спеціальних галузях, то потрібно закуповувати європейські, польські видання? Якщо ми зараз говоримо, що бібліотеки не можуть купити книжки вітчизняних видавництв, то про європейські видавництва всі взагалі мовчать».
Лариса Нікіфоренко, начальниця управління з питань мовної політики та літератури 
Міністерства культури:
«Об’єднання бібліотек має бути на базі публічних, тому що до них має бути доступ публіки. Вона має працювати до післяробочого часу. У Рівному у нас є експеримент з об’єднання шкільних і публічних бібліотек, і вони працюють як публічно-шкільні. Але це не єдиний вихід. Бібліотеки можуть бути різні, навіть на базі закладів клубного типу.
Бібліотека має надавати інформаційні послуги та бути сучасною. Скільки їх буде — для нас неважливо. Важливо — послуга, якість послуги й навчений бібліотечний працівник, який відповідає за свою роботу. Мережа має скоротитися, але ми як держава маємо встановити мінімальну кількість послуг, бібліотек і всього іншого, нижче якої опуститися не можна. Це завдання саме Міністерства культури».
Галина Гуцол, заступниця директора Книжкової палати України:
«Книжкова палата — якраз та установа, що чудово обізнана у всіх проблемах видавничої галузі, і одночасно у всіх проблемах бібліотечної галузі. Книжкова палата практично щорічно розробляє проекти, направлені на удосконалення. осучаснення і реформування і бібліотечної галузі, і видавничої галузі. Ще у 2008 році був розроблений проект, який називався «Депозитарна цифрова бібліотека», і він якраз спрямований на реорганізацію фондів бібліотек, позбавлення їх від того баласту літератури, яка займає величезні площі. Дійсно, приблизно 80% фондів бібліотек є застарілими на сьогодні, ця література не потрібна бібліотекам. Ми пропонуємо на базі Книжкової палати України створити депозитарну бібліотеку. Депозитарна бібліотека передбачає збирання книжок, які не є актуальними на сьогодні, але цінними історично — тобто література, яка може стати коли-небудь актуальною.
Ми пропонуємо створити таку бібліотеку, можливо, не лише з центром у Книжковій палаті. Це може бути, наприклад, у п’яти регіонах — для того, щоб якщо людина хоче скористатися оригіналом якогось видання, їй не потрібно було їхати у Київ. У цих бібліотеках збиратиметься по кілька примірників такої [потенційно потрібної] літератури. Вся інша література має бути вилучена з фондів бібліотек, фонди не мають бути захаращені цією літературою. У Законі «Про бібліотеки» є поняття депозитарної бібліотеки, але насправді такої бібліотеки не існує. Ми пропонуємо, що ця бібліотека має бути оцифрована, і бібліотеки мають мати доступ до оцифрованого фонду, щоб забезпечувати своїх користувачів цими книжками».
http://www.chytomo.com/news/bibliotechna-reforma-vid-derzhzakupivel-do-zmini-sistemi
Аста Казакявічюте-Банкаускене: Краще не чекати змін, а впроваджувати їх
Автор: Алла Костовська
Під час Форуму видавців у Львові відбувся VII Львівський бібліотечний форум, який традиційно організовувала Українська бібліотечна асоціація. Читомо теж зазирнуло на кілька сесій і порозмовляло з Астою Казакявічюте-Банкаускене, керівницею Центру інформаційних ресурсів Вільнюської обласної публічної бібліотеки імені Адама Міцкевича, про професію та освіту бібліотекаря, відкритість бібліотек та нове бачення їх структури.
– Багато українців нарікають на надмірну бюрократію, купи паперів, які треба заповнювати для користування бібліотеками. Чи спрощено цей процес у Литві? Яка система доступу до книг?
– У Литві існує два підходи. В публічних бібліотеках така проблема не постає взагалі, адже будь-хто може прийти у бібліотеку, користуватись тим, що доступно у відкритих фондах, сидіти й читати хоч увесь день. Але зрозуміло, що для того, аби взяти книгу додому, потрібно реєструватись.
В академічних бібліотеках схема трохи інша, там потрібно заповнити більше документів, майже так само як і тут, в Україні. Однак, наприклад, наш університет у Вільнюсі має дві бібліотеки: одна в старому місті, а одна в студмістечку. В останній організовано окрему спеціальну площу для відвідувачів, причому хоч бібліотека й студентська, та нею можуть користуватися усі охочі, система та ж сама. Бібліотека ця працює цілодобово, тому можна приходити й вночі, щоб скористатися. Загалом, у Вільнюсі три бібліотеки працюють цілодобово.
Чи не всі бібліотеки мають електронний каталог у відкритому доступі. Ба більше, у всіх публічних бібліотек існує одна електронна база, яка об’єднує всі дані про наявні книги. Така ж окрема база даних є і в наукових бібліотек. Таким чином, кожен може подивитися в яких бібліотеках є та чи інша книга.
– Навесні в Україні стався прикрий інцидент, що набув значного розголосу й поновив дискусію щодо систем захисту. З бібліотеки імені Вернадського в Києві книгу викрали стародрук – «Апостол». Чи траплялись подібні резонансні викрадення книг у Литві? А яка ситуація з «неповерненими» книгами у вашій бібліотеці?
– Такого, щоб викрали одне з найцінніших видань – ні, не траплялося. Всі найдавніші й справді цінні видання, як-от, наприклад, першодрук Мартінаса Мажвідаса, вже оцифровані й доступні тільки в електронному варіанті. В руки їх не дають нікому. Багато бібліотек мають надійну систему охорони, й окремі книги неможливо винести із залу не активувавши сигналізацію, двері одразу замкнуться. До того ж всюди камери.
Щодо неповернених книг, то тут, як і у всіх, буває всяке. І всі по-своєму вирішують це. Ми вже 10 років як підписали договір з однією фірмою і не маємо жодних проблем. Якщо нам не вдається достукатися до читача, який не повертає книгу, то працюємо далі не ми, працює ця фірма.
– Чи багато книг оцифровано й чи можна їх знайти у відкритому доступі?
– Так, оцифровано вже досить багато книг, однак постають проблеми з авторським правом, тому не всі з них у відкритому доступі. Функціонує спеціальний сайт ePaveldas, там можна знайти оцифровані матеріали бібліотек, музеїв та архівів Литви. Також ведеться співпраця з Європеаною.
Зараз Національна бібліотека займається оцифровуванням класики і окремої дитячої літератури.
– Які тенденції у розвитку й модернізації бібліотек простежуються останнім часом?
– Міністерство культури розробило програму модернізації бібліотек, яка включає три основних пункти: модернізація будівель, модернізація фондів та комп’ютерна модернізація. Відповідно робота над цим усім триває. Модернізація установ в багатьох бібліотеках проходить добре, щоправда, у нас ремонт триває уже 10 років, але це пов’язано з певними чинниками, як-от розташування у старому місті й у старій будівлі…
– Чи маєте читацьку статистику вашої бібліотеки? Як багато відвідувачів? Скільки книжок в середньому читає одна людина? Які книги найпопулярніші?
– Так, маємо статистику за минулий рік. У 2015 році у Вільнюську обласну публічну бібліотеку імені Адама Міцкевича завітало 202 553 відвідувачі й 15 506 зареєстрованих користувачів. Було видано 384 271 книгу, тобто на одного користувача в середньому припало близько 25 книг. А провели ми за цей час 337 заходів.
Попри те, що наша бібліотека публічна, її завжди любили студенти і у нас завжди був відкритий доступ до книг. Я працюю тут вже майже 30 років і не пригадую іншого, завжди було так. Ми маємо найбільший абонемент у Вільнюсі, наш фонд станом на минулий рік нараховує 480 341 видання (це 188 578 назв). Хоча через те, що ми досі сидимо на ремонті, зараз, на жаль, не весь фонд відкритий.
Які книги найпопулярніші, на жаль, зараз конкретно сказати не можу. Популярними завжди є бестселери. Ми не можемо ігнорувати того, чого хочуть читачі, але й водночас намагаємось трішки підтягнути їх, щоб читали не тільки останні новинки, а й класику.
Скажу також, що наш фонд – універсальний, однак в ньому переважає художня література, література про мистецтво, різні соціальні й гуманітарні науки, а от технічні особливо не беремо, бо поряд знаходиться технічна бібліотека, яка задовольняє попит в цій сфері. Крім того, ми збираємо 3 колекції: колекцію Адама Міцкевича, колекцію регіонального фонду, а також старі й рідкісні видання, видання з автографами.
– В який спосіб приваблюєте відвідувачів: безкоштовний інтернет, зустрічі з письменниками, лекції, кіноперегляди? Чи використовує бібліотека соцмережі?
– Весь світ говорить про те, що люди все менше читають книги. Ми намагаємось заохотити до читання, проводимо багато акцій. Звісно, ми використовуємо соцмережі, є спеціальна людина з PR-відділу, яка слідкує за наповненням і активністю нашої Facebook-сторінки.
Безкоштовний інтернет – це не зовсім дієвий метод, оскільки у Вільнюсі всюди вільний wi-fi, для нас це вже звична річ і нікого цим не здивуєш, потрібно щось більше.
Цей рік у Литві проголошено роком бібліотек, відповідно уряд виділив більше грошей, що дає можливість організувати більше цікавих 
заходів. Проводимо різноманітні читання, читаємо різних авторів, і вдень, і вночі, навіть з собаками. Це, до речі, хороший метод: в бібліотеку приводили собаку й діти читали для неї, собака уважно слухала й не робила зауважень, усім сподобалось. Також проводили різні квести, наприклад, коли діти, використовуючи планшети, шукали у бібліотеці скарб, яким виявлялася книга.
– Чи популярний в Литві буккросинг, в тому числі на базі бібліотек?
– Так, це поширене явище. У наших батьків були великі домашні бібліотеки, це був своєрідний культ. Однак зараз прийшли інші люди, яким не завжди потрібні ті книги, тому вони віддають їх, залишають на спеціальних поличках в бібліотеках чи в численних «шпаківнях» на вулицях.
– Від яких факторів залежить фінансування конкретної бібліотеки? Чи є інші джерела надходження фінансів, окрім державних, наприклад, від меценатів?
– Фінансування насамперед залежить від стану економіки, адже якщо в країні кризовий рік, то зрозуміло, що фінансування буде на нижчому рівні.
Наша бібліотека, як і ще 4 обласні, підпорядкована Міністерству культури, й отримує фінансування безпосередньо звідти. Причин жалітися немає. Річ тому, що сума, яка призначається нашій обласній бібліотеці, залежить від кількості жителів області, а наша область велика.
Для міських бібліотек схема дещо інша, але також залежить від кількості жителів, умовно приписаних до цієї бібліотеки. Фінансування сільських бібліотек залежить від того, чи багатий муніципалітет, який виділяє їм кошти. Трапляється всяке, бувають прецеденти, які не подобаються нікому. Був у нас такий випадок, коли в одному районі змінився мер і було ініційовано закриття кількох бібліотек з політичних причин.
– З якими проблемами найчастіше стикаються бібліотеки та бібліотекарі в Литві?
– Фінансування, на нього завжди можна нарікати. А крім того актуальною стає проблема кваліфікації молодих спеціалістів. Річ у тому, що зараз в Литві немає в університеті бібліотекарської спеціальності. Фактично, зараз вона ще є, поки завершують навчання ті, хто колись вступив на спеціальність «Комунікація та бібліотекознавство», одна зараз набирають студентів вже на спеціальність «Комунікація та інформація».
В нашому Центрі інформаційних ресурсів працюють професіонали. Ми проводимо для випускників бібліотечні курси на базі нашої бібліотеки, самі все організовуємо, показуємо і навчаємо, адже для такої роботи мало просто здобути відповідну освіту. До того ж деякі вакансії потребують додаткових вмінь: для роботи зі старими виданнями потрібні фахівці, які добре знають історію, для роботи з фондами Адама Міцкевича потрібен хтось, хто знає польську мову, а у нас навіть російську зараз знає значно менше людей, ніж раніше.
– А чи існують великі професійні тренінги, курси чи щось подібне для працівників бібліотек?
– Так, є. За такі заходи відповідальна Національна бібліотека, з нею співпрацює наш методичний центр, пише проекти. Результатом співпраці є тренінги для бібліотекарів з областей, навіть для шкільних бібліотекарів.
– Наскільки роботу бібліотеки визначає структура організації? Якою є структура Публічної бібліотеки імені Адама Міцкевича у Вільнюсі і чи вона виправдовує себе?
– У нашої бібліотеки структура зовсім інша, ніж в решти литовських бібліотек, вона включає 4 центри: Центр матеріального забезпечення, Центр обслуговування читачів, Центр інформаційних ресурсів та Методичний центр. Всередині цих центрів немає жодних відділів, хіба неформальні групи. Так, наприклад, у моєму Центрі інформаційних ресурсів такими є неформальні групи, які займаються каталогізацією, комплектацією, роботою з фондами.
Ця структура у нас вже 5 років, однак ми довго пристосовувались. Колектив був не дуже мобільний. Знаєте, змінюватись ніхто не хоче. Реорганізація тривала аж 2 роки. Тепер же я думаю, що деякі речі варто було впроваджувати різко, одразу, бо ще й досі є такі, що живуть, як і до того.
Почалось все значно раніше. Якась така ініціатива вперше з’явилася 10 років тому, коли почалася реставрація і ми подумали, що в нових умовах треба й працювати по-іншому. Однак все зупинилося і ми зупинилися теж, далі розмірковувань і планів діло не пішло. Раніше ми належали області, а потім нас підпорядкували Міністерству культури, й воно вже дало поштовх, мовляв, якщо ви не будете змінюватись самі, то ми це робимо. Зрозуміло, що краще вже ми самі. І я завжди кажу про це своїм колегам: краще не чекати змін, а впроваджувати їх, бо не факт, що так вийде краще. Тому ми почали колективно думати над можливими варіантами, почали щось робити.
Зараз можу з впевненістю сказати, що для фонду така структура – ідеальна. Раніше у нас було 10 відділів і кожен тягнув ковдру на себе, у кожного було своє бачення того, як треба працювати, ба більше, кожен відділ мав своє розуміння загальних правил. Були випадки, коли приходив читач з одного відділу в інший і дивувався, чому інша процедура, чому в цьому відділі так, а в тому геть по-іншому. Ще однією проблемою був дубляж фонду, коли кожен відділ формував свій фонд і обирав одні й ті ж книги, а могли ж стільки хорошої літератури купити…
